Життя серед Масаїв

Я ніколи не планував жити в африканських племенах, але життя штука непередбачувана і  не завжди все йде за планом: у пригоду можна потрапити будь-якої миті. Так сталося і зі мною. У мої плани втрутився маленький хлопчик та його фотографія, масай Айсак та місцевий шахрай й бандит Джоб. Але почнімо з початку.

Вже в далекому 2005 році, я здійснював свої сходження на три найвищі вершини Африки. Біля підніжжя гори Кіліманджаро мене зустрів шахрай і бандит Джоб. Що він бандит — того я не знав, але інтуїція мені підказувала,  що він, найімовірніше , шахрай. Цей тип видавав себе за директора турфірми та брав аванси від довірливих туристів у різних підставних туристичних офісах. Попри свої здогадки, я таки довірився йому і зрештою зійшов на Кіліманджаро за смішною ціною. Мені просто пощастило, і ось чому: після відпочинку на Занзібарі, Джоб повинен був відвезти мене на гору Ол-Доїньйо-Ленгаї (Ol Doinyo Lengai), але за цей час він встиг кинути на гроші італійця та компанію росіян; тож зі мною  він просто вирішив перечекати, доки його розшукували правоохоронні органи у його рідному місті Моші, та  ще й підробити грошенят. Я про це нічого не знав і подався з ним на сотні кілометрів до селища Мту-ва-Мбу, але не підозрював про те, в яку авантюру вже потрапив.

Тротуарів у цій дірі не було, тож ми йшли дорогою, сподіваючись на попутну машину, що закине нас до кратера Нґоронґоро та вулкана. Плани були грандіозними: пройти  від кратера Нґоронґоро (Ngorongoro Crater), шляхом Великих картерів через вулкан Олмоті (volcano Olmoti)  та Емпакай (Empakay Crater) і здійснити сходження на священний для племені масаїв вулкан Ол-Доїньйо-Ленгаї ( volcano Ol Doinyo Lengai), де «Дім Бога». Загалом прогулянка, за 120 км в один бік пішки, обіцяла бути дуже цікавою та насиченою пригодами. Але зухвалим план не судилося здійснити: зупинилася машина, з неї вискочили троє білих хлопців, схопили Джоба та заштовхали у джип. Це було викрадення серед білого дня в Африці! Я вирішив втрутитися в незрозумілий, але цікавий процес. Справа наближалася до заварушки, але я почув пару матів чистою російською. Виявилося, що це російські  туристи, яких нещодавно на гроші кинув Джоб. Вони поверталися після сафарі, а тут треба ж, який успіх, сам Джоб іде їм на зустріч. Так шахрай і водночас мій провідник опинився у в'язниці, а я залишився без гіда. У кемпінгу, де я зупинився, мені запропонували гіда Айсака з племені масаїв. І хоч він народився біля берегів озера Маньяра (Lake Manyara), але ніколи сам на Горі Бога та озері Натрон (Lake Natron) не був. Мій новий провідник люб'язно відвів мене у село масаїв, де я зробив пару доленосних фотографій із життя племені.

Наступного дня росіяни вирішили мені допомогти. Але без швидконогого індіанця, так вони називали Айсака, їм вистачило і Джоба. У результаті вони мене закинули до кратера Нґоронґоро. Там я заплатив національному парку за рейнджера, який мав супроводжувати мене в моїй пригоді до «Гори Бога». Але рейнджер почав слізно благати та голосити, чому саме ВІН? У нього сім'я, дружина, діти, а він повинен вести мене кудись через масайські землі? Наче я збирався його по дорозі з'їсти або з ним виграти цілу війну проти масаїв. У результаті директор прислухався до його благання і його відпустили, а мені повністю повернули гроші. Я вирішив не продовжувати свою подорож до «Гори Бога», бо на мене ще чекав п'ятитисячник — гора Стенлі в Уганді.

Коли я повернувся додому після своїх пригод, то зрозумів, що дуже непогано знімаю. Тож вирішив відправити свої фотографії, зроблені у поселенні масаїв, на фотоконкурс в українську редакцію журналу «National Geographic». І несподівано для себе  виграв! Мене запросили до редакції та пообіцяли опублікувати мій репортаж про масаїв, якщо я знову вирушу до Африки на велосипеді! Тепер велосипед мав стати моїм транспортом у світ масаїв, залишалася справа за провідником.

У північній частині Танзанії, неподалік берегів озера Маньяра, розташоване селище Мто-ва-Мбу (Mto wa Mbu). Воно розкинулося вздовж невеликої річки, від якої й пішла назва селища. У перекладі зі суахілі Мто-ва-Мбу означає «Москітна річка». Саме по собі селище нічим не примітне і відоме воно лише тим, що служить брамою до всесвітньо відомих заповідників: кратера Нґоронґоро та Серенгеті (Serengeti). За сотні кілометрів від них, на сході, знаходиться «дах Африки» – гора Кіліманджаро (Mount Kilimanjaro). Між цими головними туристичними визначними пам'ятками країни розташована гола, запорошена долина, що називається "Масайськими степами". Щоправда, степ вона нагадує лише у нетривалий період дощів, решту часу — це напівпустеля. Все через кліматичні зміни які в даному  регіоні добре помітні: льодовики Кіліманджаро тануть, кількість опадів скорочується. До того ж ця територія лежить у так званій дощовій тіні, утвореній Кіліманджаро та вулканом Меру (volcano Meru). Вони перехоплюють левову частку всіх опадів, які приносять пасати з Індійського океану. Не дивно, що тут четвертий рік поспіль панує посуха.

І ось я, розшукавши маса Айсака, вирішив вирушити з ним на велосипедах через ці суворі землі на північ, уздовж нагір'я Великих кратерів, до гори Бога — вулкану Ол-Доіньо-Ленгаї, що діє. Велосипед Айсаку шукали по всьому селу, і таки  знайшли! Гора Бога, яка мене манила, названа так племенем воїнів-скотарів масаїв. Вони вірять, що на вершині вулкана живе могутній Бог, який посилає дощ і скидає вогняні річки на землю. Востаннє потужне виверження вулкана було сорок років тому, а невеликі викиди лави відбуваються й досі. На власні очі мені треба було побачити велич природи та злидні людей. Пожити в масайській глибинці в племенах, де треба боротися за своє існування, де не знайомі з туристами, немає ні доріг, ні води, ні їжі. Але насамперед я збирався розшукати маленького хлопчика, якого я зустрів рік тому в одному масайському бомі (селі).

Після 10 кілометрів їзди по піщаній стежці, яка одночасно є дорогою, ми дісталися першого поселення масаїв. Це зовсім інший світ, інший вимір. Масайське селище нагадує щось середнє між заповідником та реліквією минулого. Тут можна відчути подих старої Африки. Дивовижно, але тут у Мто-ва-Мбу найкращий подарунок для дітей — це ручка. Я не забув про прохання дітей і привіз з собою шкільні приладдя, такі як олівці, ручки та зошити. Тільки-но ми в’їхали з усіх будиночків наче мурахи почала вибігати радісна дітвора. Вони вже знали, що ми привезли їм подарунки. Десяток дітей простягали свої руки за чарівною паличкою зі стрижнем — вона ж несе знання! А повітряні кульки викликали бурю емоцій, адже діти побачили їх вперше! І яке свято без цукерок!

Я шукаю в натовпі знайомого хлопчика-масая. Айсак разом із жінками-масайками вивчає фотографію «героя» у журналі “National Geographic”. Їм важко впізнати дитину, адже хлопчик сфотографований зі спини. Згодом я розумію, що це не та бома. Але Айсак не здається: він будує всіх дітей у шеренгу і ходить ззаду звіряючи з фотографією їхні лисі потилиці. Річ у тім, що для масаїв найкраща зачіска – це її відсутність, вони голять і собі, і дітям голови налисо! Вамбулу — так вони називають таку зачіску. Не жарко і воші не кусають.

І раптом Айсак вказує на дитину і каже: — Це він! Точно він! Я дивлюся на малечу і з подивом промовляю: — Айсак, це ж дівчинка! На що Айсак відповідає: — Яка різниця, допоможи їй! Адже зараз усім погано!

Так, дивлячись на порожні кизякові масайські хатини, напівзруйнований загін для худоби, брудних дітей, розумієш, що тутешні масаї переживають не найкращі часи. Навколо антисанітарія, на багатьох дитячих личках сидять мухи. Вони лізуть у вічі малюків, ніс і рот, але ні діти, ні дорослі не звертають на комах жодної уваги. Складається враження, що вони просто не помічають мух. Особливо страждають дитячі очі. Допомога приходить лише тоді, коли мухи відкладуть личинки у слизову оболонку ока. Після цього з боку батьків вживаються якісь санітарні заходи. Але не завжди вчасно, тому деякі масаї незрячі.

Гнійні рани, здуті животи та інфекції — тут звичне явище. Я запитав   Айсака: — Чому дорослі масаї на це не реагують? —Тому, що так росли ми та наші предки! – відповів він та додав —  Діти для нас – головна цінність!  У масаїв немає безпритульних.  Якщо батьки вмирають, дітей виховують родичі чи громада.  Серед масаїв нині висока смертність, її головною причиною є СНІД. Велика народжуваність поки що служить гарантом існування племені, але з поширенням ВІЛ стан може змінитися. Адже проблема не тільки в ігноруванні засобів контрацепції та моногамії: масаї заражаються і побутовим шляхом. Я став свідком, як одним лезом усі члени села голять голову, причому на порізи ніхто не звертає уваги. Таке гоління — це не віяння моди, а традиція масаїв. Вамбулу, можна сказати, їхня етнічна риса, до того ж це найкращий засіб проти вошей. Крім того, чоловіки вамбулу відрізняються від інших масаїв по шрамах на обличчі. Адже колись вони вважалися найкращими мисливцями-списниками. Зі списом виходили на слона,  але головним та бажаним трофеєм для них є лев. Адже тільки вбивши лева, юнак масай міг розраховувати на прихильність дівчат. Не даремно леви обходили масаїв стороною, втім, як і каравани работоргівців.

Зранку ми залишили нашу першу масайську бому і продовжили свою подорож. Я сподівався, що на зворотному шляху все ж таки знайду хлопчика. Увечері ми зупинилися на ніч у великому масайському селищі «Енгарукой». Нас люб'язно прийняв старійшина однієї з бом, масай Лаборані. За день ми добряче втомилися, але надана гостинність не дозволила відразу лягти спати. Нас запросили на вечерю просто неба. Сидячі у колі з воїнів-масаїв, Лаборані ділився з нами проблемами своєї сім'ї та інших: «Найбільше нас турбує посуха. За останні чотири роки від мого з братом стада на сто корів залишилося лише двадцять. Ситуацію рятують кози, вони пристосувалися до убогої рослинності, годують нас і ще здатні давати приплід. Якби не вони, було б туго!»  — розповів він.  Присутні масаї ствердно кивають головою.

У масаїв худоба — мірило багатства та запоруку одруження. Наш провідник Айсак має стадо у дванадцять корів, та сподівається найблищим часом довести його кількість до двадцяти голів. На запитання навіщо? Відповідає: «Візьму собі другу дружину, інакше її не прогодувати!» Щоб ви розуміли, Айсак та Лаборані аж ніяк не юнаки. В останнього  одинадцять дітей та дві дружини. Але про себе він не турбується, його більш турбує майбутнє  молоді. Адже масайська молодь не маючи власної худоби, змушена відмовлятися від традицій та одруження. Вони кидають плем'я і вирушають до міст і сіл у пошуках кращого життя та роботи. А багато хто заробляє тим, що стоять біля туристичних доріг у входах до заповідників, і просять за фото гроші у туристів.

Знаменитий образ воїна-масая, закутаного в червону картату туніку, зі списом і щитом у руці, був оспіваний ще на початку XX століття Карен Блінкен у романі «З Африки». Червоні тоги – це колір крові, що асоціюється у масаїв з хоробрістю, а не вихвалянням. Лаборані з гіркотою каже: «Пройшли часи сутичок з левами та битв за худобу. Масаї втратили гордість». Раніше у масаїв, щоб стати чоловіком, потрібно було вийти зі списом на сутичку з левом! Інакше масаю не світило одруження. Це у нас – гроші, машини, будинки та розкіш, – любили та люблять жінки! А ось масайські дівчата раніше обирали хоробрих та сміливих. А якщо в них є ще й череда корів, то взагалі краса! Але часи поєдинків масаїв з левами давно минули. Тепер сучасні молоді масайки обирають собі потенційних партнерів за їх танцями. Перший хлопець у кралі  той — хто стрибає найвище. Він й буде предметом бажання дівчат. «Ось така тобі «Кров із молоком»»—  жартує Айсак.

Зараз навіть ту саму кров із молоком масаї вже рідко вживають: тепер це делікатес. Ми, до речі, всі їли руками з мисок, лише чай з молоком попивали з кухлів. Жінки їли окремо від чоловіків. Взагалі життя у шлюбі для жінки — це нескінченна низка справ. Жінки-масаї будують хатини, доять корів, виховують дітей, готують їжу, а також носять воду та дрова для вогнища, прибирають та стирають. Решта, доля чоловіка: захист села від ворогів і диких тварин, випас худоби.

А ще масайським дівчатам за традицією виривають два нижні зуби. Навіщо — ніхто не пам'ятає, можливо щоб було зручно спльовувати. Це такий своєрідний знак схвалення, прийняття у плем’я. А донедавна ще й робили обрізання. Проте уряд Танзанії та Кенії з цим звичаєм довго боролися та перемогли. Наразі масайські клани від нього відмовилися. Так розмовляючи, ми засиділися до пізньої ночі обміркуючи про звичаї масаїв під зірками. Періодично хтось із присутніх масаїв брав ліхтарик та висвітлював пісок навколо нас; тільки тоді, коли промінь світла зупинився на скорпіоні, я зрозумів навіщо це робиться.

Вранці, після доїння хирлявих корів, ми попрощалися з родиною Лаборані та поки не спекотно, вирушили в дорогу. Символічна дорога зі слідів позашляховиків, губилася десь за обрієм, потопаючи в лавовому піску. Коли їхати ставало зовсім несила, доводилося зупинятися і тягнути велосипеди по піску. Пересуваючись по місцевості, що заросла колючим чагарником, мені кілька разів почувся плач. Незабаром, обернувшись, я побачив позаду себе хлопчика,  який біг за нами та плакав. Попри протести Айсака, я вирішив зупинитися і з'ясувати в чому справа.

Коротке спілкування з Айсаком заспокоїло його, і він перестав плакати. Ми ж дізналися про причину його занепокоєння. Ще вчора хлопчик вирушив з однієї боми до іншої. По дорозі він загубився і всю ніч блукав бушем. За словами Айсака, хлопчик навряд чи почав би плакати, якби не побачив «мзунгу» – тобто мене, білого чоловіка. Виявилося, що я злякав його більше ніж ніч. Малий, мабуть, подумав, що блукаючи зайшов у країну блідолицих.

Я збирався підвезти хлопця до найближчої боми, але Айсак заборонив це робити. «Нехай біжить за нами. Який із нього масай, якщо він нюні розпускає?» – була його відповідь. Традиції виховання підлітків – майбутніх маронів міняти я не мав права. Він так і біг за нами (близько п'яти кілометрів), поки на горизонті не з’явилася бома.

Раніше, відповідно до давніх традицій масаїв, життя хлопчика масая ділилася на етапи, які переходили з одного вікового клану до іншого. У віці 7-8 років дитині протикають мочку вуха загостреним шматком рога. А потім дірку розширюють шматочками дерева. Це робиться для краси. У деяких масаїв довжина розтягнутих вух доходить майже до плеча. Потім у 13-15 років підлітки проходять через обряд обрізання чи ініціації. До того ж ще виривають кілька зубів, при цьому він має мужньо все терпіти. Після чого юнаки стають чоловіками-воїнами й до 35 років повинні одружуватися. Після 40 років масаї переходять у клан старійшин.

Ми їхали весь день, під палючим сонцем і пильними поглядами стривожених страусів. До нас кілька разів прямували масаї й випрошували  маджі — води. Я насолоджувався подорожжю: на тлі пустельних пейзажів пропливали вулкани Емпакай та Ол-Доіньо-Ленгаї.

Увечері, опинившись у невеликому масайському селищі Енгаре-Серо, ми стали табором на березі однойменної масайської річки. Це диво-річка, яка бере початок у нагір'ї Великих Кратерів і впадає в недалеко розташоване лужне озеро Натрон. Річка забезпечує життя людям та тваринам у радіусі двадцяти кілометрів. У місцевому кемпінгу для вчених та рідкісних туристів пляшка питної води коштує два долари. Довелося уподібнитись місцевим масаям і пити воду фільтруючи з річки, оскільки наші запаси з 20 літрів води практично закінчилися.

Вранці та ввечері до річки тягнуться масаї та худоба. Постійна черга з віслюків і мулів, завантажених флягами, бурдюками та пластиковими пляшками — тут звичне явище. Жителям віддалених масайських бом доводиться долати відстань у тридцять-сорок кілометрів на два кінці, щоб запастися водою на кілька днів. І, попри наявність води, тут мало рослинності, тому на випаленій сонцем рівнині часто зустрічаються загиблі домашні та дикі тварини. Цей район геологічно активний, про що свідчить близькість красеня вулкана Ол-Доіньо-Ленгаї, що діє: його лава підігріває в окрузі землю зсередини, тому з рослинністю тут зовсім погано. Хоча, на перший погляд, може здатися, що на його верхівці, висотою 2 878 м, поблискує сніг. Але цей «сніг» - лише кірка застиглої соди. Вулкан Ол-Доіньо-Ленгаї справді унікальний — це єдиний у світі лужний вулкан!

З провідником масаєм, наступного дня, ми вирушили прямо річкою до водоспаду. Купання під струменями живлющої води, мабуть, було для мене найприємнішим у цій подорожі! А після освіжаючих і підбадьорливих процедур ми зайшли в масайську бому. Свої оселі масаї будують з дерев'яних жердин, який  обмазується коров’ячим послідом. У такому будинку немає вікон, тільки двері. Усередині тьмяне світло походить від вогнища, що розташовується посередині. Ліжка теж зроблені з посліду, дерева та глини, зверху на них стелять шкіри корів. Іноді шкіри тварин стелять прямо на підлозі. Дрібні домашні тварини – кізочки та телята – часто живуть тут же, за перегородкою. Масайські хатини об'єднуються у боми з 4-10 будиночків, де мешкають від двох до п'яти сімей. Навколо боми встановлюють огорожу з жердин і колючих кущів, всередині загін для худоби зроблений з дерев – так виходить крааль. Масаям він з давніх-давен служить захистом від нападу левів, леопардів і гієн.

Хоча тут хижаків особливо немає, зате є неживі ландшафти лужного озера Натрон. Воно розкинулося на 60 км уздовж Танзанії, на кордоні з Кенією. Живуть у ньому тільки фламінго, та й то з краю. А далі суцільні сюрреалістичні інопланетні краєвиди. Але я приїхав не на озеро Натрон, а до «Гори Бога»

Надвечір ми з Айсаком і провідником масаєм вирушаємо до підніжжя священного для масаїв «Гори Бога» – Ол-Доіньо-Ленгаї. Масаї побоюються селитися біля схилів цієї гори, вважаючи, що можуть потурбувати могутні сили природи. Дорогою зустрічаємо групу озброєних невеликими луками та списами масайських дітлахів. Я думав, що вони полюють, а виявляється – захищаються. У період посухи зграї бабуїнів у пошуках їжі спускаються з нагір'я та нападають на дітей. Тому ввечері діти змушені об'єднуватись групи та озброюватися примітивною зброєю, щоб у разі нападу захистити себе.

Цілу ніч ми витратили на те, щоб піднятися на вершину, що є кратером розміром з футбольне поле. Лава, луг і попіл на Ол-Доіньо-Ленгаї створили воістину неземний краєвид. Ідеш хрусткою лужною кіркою, що покриває всю поверхню кратера, милуєшся магмовими піками, дихаєш отруйним сірководнем. Але ми були винагороджені повною мірою: нам пощастило, і ми стали свідками виверження вулкана, яке почалося на невеликій ділянці кратера. Темряву нічного неба осяяла магма, що викидалась вулканом з одного зубця-жерла. Коли розвиднілося, колір магми потьмянів, і став здаватися нам чорним. Ця чорна розпечена маса текла біля наших ніг, нагадуючи гарячий асфальт, чи чорний шоколад.

Сонце та відсутність води змусило нас почати спуск.  Виявилось, що зробити це не так вже і легко. Коли спускаєшся з гори навантаження на коліна більше аніж коли підіймаєшся. Але пригоди без подолань, то все одно що їжа без спецій.  Так чи інакше ми були задоволені, а особливо  Айсак. Адже за повір'ям масаїв, ті, хто піднявся і спустився вниз живим і неушкодженим, може розраховувати на заступництво Бога; а воно нам у дорозі, ох, як знадобиться. А ще масаї вірять, що бог Нгаї колись подарував їм усіх корів. Тому, раніше, викрадати чужу худобу, вважалося богоугодною справою. Адже за повір'ям у масаїв худобу колись вкрали інші племена. Ось вони його й повертають.

Жага нас убивала, спустившись з вулкана, наш шлях до річки перетворився на справжні випробування сили духу та волі. Раптом Айсак всівся під куцим кущем з провідником, чим дуже здивували мене. — Ви що тут вирішили вмирати? — запитав я.  — Ні! У нас сієста – почув у відповідь. Нашому шляху по розпеченому піску здавалось не було кінця і края. У першому бомі ми попросили води. Бабуся масайка простягла нам замаслений невеликий калебас із каламутною водою. Але пити так хотілося, що ми були не в змозі відмовитися. Цього, щоправда, вистачило ненадовго. І коли ми опинилися біля річки – нам не було більшого щастя. Ми були у Раю! І пили прямо з річки, а вище за течією водночас пили масайські віслюки та корови.

На зворотному шляху в Мто-Ва-Мбу, ми зайнялися пошуком хлопчика-масайчика. Адже, власне, це була одна з цілей нашого приїзду в цей район. Я його не бачив цілий рік і мене цікавила доля замурзаного малюка, що похмуро дивиться в порожній загін для худоби. Надвечір, попри втому, ми вирушили на його пошуки. Цього разу сам я намагався визначити знайому мені бому. Інтуїція мене не підвела: ми опинилися в потрібній бомі. В'їхавши велосипедом, я помітив, що тут все по-старому, лише форма краалю, загону для худоби, змінилася. До основного загону додали маленький – для молодняку. І ось, на вигляд пустельне селище, тут же оживає. З нізвідки з'являються масайські діти, що з усіх ніг біжать подивитися на мандрівників.

Я жадібно шукаю очима знайомі риси карапуза. І о щастя, я таки знайшов його — Це він! Я його впізнав!- вигукнув я радісно.  Але Айсака бентежить одяг малюка: на старому знімку хлопчик у лахмітті, а зараз на ньому пристойний одяг із секондхенду. Старий масай, який виконує роль няньки-вихователя, побачивши фотографію в журналі, підтвердив: «Так, Лепапа, хто ж ще!». А з приводу одягу він пояснив, що його батько влаштувався на роботу і тепер у родині з'явилися деякі гроші, і батьки можуть собі дозволити одягати малюка краще.

Лепапа  — син батька, так його ім'я перекладається. Тепер у нього буде все добре, у цьому я певен. Хлопчик мене не впізнав, і був дуже здивований загальною увагою родичів та подарунками, які йому вручили. Тим часом Айсак вводив натовп цікавих у справи, а саме: хто я і навіщо до них приїхав. Незабаром Айсак підвів до мене молоду масайку з немовлям на руках і сказав: — Ти хотів допомогти масаям? Допоможи їй! Допоможи її дітям! — Чим я можу їм допомогти?» — запитав я. — Стань їх батьком. У тебе буде гарна дружина. Вона має свій дім, худобу, і вона може народжувати дітей; що ще у житті треба?  — А де батько її дітей? — поцікавився я. — Він помер від СНІДу, тут таке трапляється часто. — Дітям я допоможу, а ось про сім'ю думати рано, тим більше, що попереду у мене ще такий далекий шлях — відповів я.

Клуби пилюки у вечірньому небі сповіщали про те, що з пасовища повертається худоба. І нам настав час повертатися. Попрощавшись з Лепапою і всіма присутніми, ми вирушили наздоганяти сонце. Ця подорож у світ масаїв перевернула повністю мою свідомість. Я усвідомив, що гори, вулкани, моря та океани ще стоятимуть і без нас! А ось племена, їх звичаї та культуру, ми скоро втратимо назавжди. І дітям, а тим більше онукам, ми розповідатимемо казки про дикі племена, про воїнів масаїв; як зараз розповідаємо міфи та казки про Ахілла, Одіссея, короля Артура та Іллю Муромця тощо.