На байдарці вздовж Пхукету День 6-7

Підйом на світанку. Сьогодні потрібно пройти більшу частину шляху вздовж узбережжя Пхукет. Тож, доведеться гарненько прокачати м'язи  плечового пояса. Пройшов повз острів Ko Naka Noi - це був останній острів Ноя, але в мене не було часу на нього висаджуватися, потрібно було до початку припливу якомога більше пройти. А коли почався приплив, і здійнялись хвилі, я причалив до берега острова Пхукет. Добре, що я вже дістався мису Point Yamu. Зі супутника він виглядає як карта Італії, лише «чобіт» на іншу ногу.

Я причепився до пляжу, за яким виднілися розкішні вілли. І, о диво, це був єдиний пляж, який був просто вилизаний: жодної пляшки та папірця, жодного пластику та пакетів, навіть жодного опалого листочка. А дерева тут, створювали тінь і комфорт, тож я вирішив відпочити у тіні до відливу, і з відпливом піти далі. За весь час, що я провів на пляжі, я побачив лише одну дівчину та двох прибиральниць пляжу. Ближче до обіду прийшла сім'я – чоловік, дружина та дитина; вони лягли в тіні дерева і більше не підіймався, навіть не ходили купатися. Одним словом, нудьга!

Я почав шкодувати, що я не маю 2-3 днів у запасі, щоб все-таки дістатися до островів біля узбережжя Крабі. У мене ще були надії попірнати, але, коли почався приплив, надії миттю розвіялися: пляж красивий, але вода — каламутна! А ось на Крабі якраз такого помітного припливу та відливу немає. Сумно, дарма виходить тягнув із собою ласти, маску та трубку для снорклінгу! Ну, не все коту Масляна! З рибалкою теж не склалося. З відпливом я проплив за мис і далеко побачив Ko Ma Prao — це крайній острів в моїй експедиції. Але в мене закінчувалася вода і не було їжі. Потрібно було поповнити свої запаси. До найближчого села на палях було сім кілометрів. Я взяв курс на село, абсолютно впевнений, що там точно буде магазин.

Тяжко було веслувати прямо по сонцю: піт, змішавшись із кремом від засмаги, струмками збігав по обличчю, а в голову так пекло, що навіть мокра бандана особливо не рятувала. Саме в цьому переході по-зрадницькому «помер» мій плеєр, швидше за все через солону воду. І ось, дивлюся я на будинки, сподіваючись обчислити, в якому з них знаходиться магазин. О, ось цей він – гарний, обкладений плиткою, виділяється серед решти – швидше за все, це і є магазин!? Підходжу. Пошумів трохи, щоб мене почули. У результаті зверху висовуються тітки та здивовано дивляться на мене: Що за абориген? Я їх питаю: Де у вас магазин? Але вони не розуміють мене. Тоді я показую їм порожню пляшку. А! Не минуло й хвилини, як мені почали кидати пластикові пляшки з водою. А наприкінці одна тітка кинула мені літр холодного Pepsi! Уявляєте! Ось воно щастя! Я тоді подумав, що тітки — продавчині  цього магазину, і вони просто вирішили пожартувати. Але коли вони відмовилися від грошей, а зверху висунувся мужик і знаками запитав мене, чи я хочу їсти, я кивнув. Настало запрошення — Заходь! Як тут не зайти!

Я швартую свою «Крихітку» до паль і підіймаюся сходами нагору. А це, виявляється, не магазин, а житловий будинок, де подивитись на мене зібралася купа народу. Чоловік у цьому жіночому «квітнику» виявився його господарем. Я з ним познайомився: - К'ю, капітане Кю! - Євгене, я теж капітан! Так два капітани потиснули один одному руки. Привітна тітонька, що виявилася дружиною капітана, на ім'я Ну, принесла мені рису з кальмарами, і я природно не відмовився. І тоді я спитав їх: - То я у вас тут поживу? Це було з серії: дайте попити, а то так хочеться, що аж переночувати ніде. К'ю та Бу з радістю погодилися мене прийняти. Звичайно, я не нахабнів і сказав, що переночую в наметі, у них на веранді, яка вся була викладена плиткою. У капітана К'ю був дуже заможний будинок: у ньому був телевізор, шафи, матраци, підлога була вкрита плиткою, а ще — душ і туалет. Загалом, я причепився до потрібного берега. Мені принесли на десерт бананів у солодкому сиропі, потім запропонували душ, одним словом — суцільну гостинність! Я прогулявся селищем. Тут усі жителі дуже люблять прати, а ще грати в азартні ігри, наприклад, у карти, чи влаштовувати півнячі бої. Але такі речі вони просять не знімати.

Увечері капітан К'ю та його дружина Ну влаштували мені святкову вечерю. Було приготовлено дуже багато страв: велика риба, морські равлики, м'ясо, курка, салати та, звичайно ж, рис. Причому вечеряли ми втрьох, а численні родичі та діти чекали осторонь. І тільки після того, як ми закінчили, їжа, що залишилася, перекочувала до них. Все було дуже смачно і вперше за 7 днів я по-справжньому об'ївся! Капітан К'ю заробляє на життя тим, що возить китайських туристів на кістяки Пі-Пі та Крабі. Він розповів, що там, звісно, теж дуже гарно, але туристів – натовпи! І він особливо втомився від китайців! Завтра йому якраз у рейс о 6-й ранку! Тож ми з ним уранці вже не побачимось. Це був дуже душевний вечір, ми намагалися спілкуватись, показували один одному карти наших маршрутів та ділилися фотографіями. Розійшлися о півночі, я поставив тент прямо на веранді та заснув.

Вранці я став як завжди — зі сходом сонця. Капітан К'ю поїхав ще раніше. До припливу було ще кілька годин. Ну пригостила мене кавою з тістечками з рису. «Тістечко» - це рис, просочений джемом і загорнутий у банановий листок. Я зібрався і почав чекати на прихід води. Сьогодні я хотів дослідити на байдарці узбережжя острова Ko Ma Prao. Але як виявилося вода тут йде дуже далеко — метрів на 600. О 9 ранку  її немає, о 10 немає, о 11 - ні! Коротше, потрапив я, як Одіссей на острів Сирен. Тим часом навколо мене зібралася жіноча частина родичів капітана Кью. Ми влаштували спільний сніданок: рис, риба, гострий салат. Я поїв, речі склав, по селу погуляв, повернувся, а мене знову звуть їсти. Зрозуміло, чому тут усі такі вгодовані – посилене харчування. Зрештою, тільки о другій годині прийшла вода!

Під час відпливу місцеві пересуваються тут на спеціальних дерев'яних санчатах – ставлять у ці санчата одну ногу, а другий відштовхуються від мулу. Так і пруть по бруду. Попрощавшись з усіма, я нарешті вийшов у море. О третій годині дня я дістався острова Ko Ma Prao та пляжу. Між цим островом та Пхукетом ходять катери та пороми. Є кілька ресторанів на воді. Я висадився на одному з них, взяв літр pepsi та випив за успішне закінчення мого плавання на каяку Таїландом. Хоча почуття завершеності моєї морської пригоди виникло саме в селі у капітана К'ю, серед добрих тайських сердець. Перебрався на острів, подивився на реставрацію традиційних човнів лонгтейлів, викупався, тож і вечір прийшов. Поставив намет на пляжі острова, остання ніч була душною! З ранку я перебрався на інший бік, вже на пірс Пхукет. Так почалося моє знайомство з Пхукетом. На пірсі я вимив човен, почав сушити та перебирати речі. Було сумно: позаду – 100 кілометрів морем, але й приємно, що таки зміг їх пройти, не злякався, не повернув, а йшов до кінця.

Почав пакувати речі та ось з високого пірса у воду падає мій цінний рулон скотчу, яким я обмотував човен під час спаковування. Що робити? Думав спочатку стрибнути у воду, а потім задумався: А яка тут глибина? Ні, краще потихеньку спущусь — і правильно зробив. Вода каламутна, нічого не видно, а до дна тут було зовсім нічого – сантиметрів 30! І я зробив дурість – поліз у цю воду. З кожним кроком все більше ув'язав в мулі й відчув, що скоро застрягну і не те що скотч не витягну, а й сам потім не виберуся. Тож, вирішив повзти на череві, як на тутешні на санках по мулу пересуваються. Ліг і поїхав – от місцевим була потіха. Скотч я дістав, а по дорозі назад подумав: аби на їжака не напоротися. І тільки-но ця думка виникла, так одразу й відчув, як його голки м'яко впиваються мені в ногу. Ось вона сила думки! Як тільки дістався пірса, оглянув ногу біля коліна. З чотирьох ран почав видавлювати кров, щоб з нею вийшло більше отрути. Думаю, зараз перевірю, що таке уколи морського їжака. А нічого. Насправді виявилося терпимо. Місце уколів понило з пів години, і я про нього забув. Але тепер мене вже треба було відмивати й себе, а не лише байдарку. Хороше, що при вході на пірс був цивільний туалет з умивальником. Довелося набирати воду у пляшку та поливати себе з неї! Добре, що додому все-таки чистим поїду, але для місцевих мій імпровізований душ це зовсім не розвага, вони самі так миються.

Зрозуміло, що тут мені за таксі до автовокзалу запропонували аж 300 бат! Ось вони — курортні ціни! Я відмовився, сказавши, що більше ніж сто не дам. 100 бат – це майже 100 гривень. Через хвилин п'ятнадцять спіймав тітку мотто-рикшу з коляскою, яка дуже рада мене відвезти з моїм судном на вокзал за таку ціну. І ось я вже у касі купую квиток на автобус на 6 вечора. Часу до відправлення в Бангкок ще багато. Вирішив до міста з'їздити, хоч на Пхукет кілька годин подивитися. Залишив байдарку прямо на вокзалі, маршруткою дістався центру. Але мене місто Пхукет не вразило, якесь воно все розмите, нема нічого яскравого, оку нема за що зачепитися. Увечері, проїжджаючи островом, дивлячись на нього вже з вікна автобуса, я зрозумів Пхукет — це не моє. І якщо колись, я ще раз вирішу пройти на байдарці Таїландом, то обов'язково вирушу на Крабі. Вранці я був у Бангкоку. Час до вечірнього літака був, і я подався на вулицю Khao San Road. Саме тут я просадив третину бюджету експедиції, купуючи сувеніри та подарунки додому.

Отже, 10 денна експедиція Таїландом на байдарці, островами розташованим між Пхукетом і Крабі, мені обійшлася майже в шість тисяч бат — це 170 доларів, з них дві тисячі бат або 57 доларів — це сувеніри та подарунки. Дві тисячі триста пішли на транспортні витрати: автобуси, таксі, маршрутки. І 1700 бат на харчування, причому велика сума на воду! Далі я приїхав до аеропорту та полетів додому. Ось така моя історія.

Можна сидіти вдома, читати, дивитись, мріяти, захоплюватися. А можна зважитися, взяти весло в руки та самому вирушити в дорогу. Моя наступна шалена експедиція «На байдарці Замбезі до водоспаду Вікторія». Хто знає, може ви теж захочете пройти шляхом доктора Лівінгстона? Адже як сказав Колумб: «Ви ніколи не перетнете океан, якщо не наберетеся мужності втратити берег з поля зору». Отже, наважуйтеся...