Жизнь среди Химба 10 лет спустя

Багато людей запитують мене, чому я вирішив переїхати жити у племена, адже їхній світ для нас є незрозумілим. Так, вони незвичайні та цікаві, з ними можна зробити класні селфі та поділитися фотографіями у соціальних мережах; можна зайти до них на годинку-дві, просто для галочки. Але жити серед них...?! Можливо це прозвучить дивно, але до так званих «дикунів», я йду за людяністю.

Поживши серед племен, я виявив, що люди, які досі живуть у первісних умовах, проявляють більше людяності, ніж ми — цивілізовані. Ми живемо за правилами нашої цивілізації та суспільства, тоді як вони живуть відповідно до своїх власних цінностей та поклику племені. Вони спостерігають за світом та зірками, ми ж поглинаємося в наші телефони та комп'ютери. Вони спілкуються безпосередньо з Богом, ми ж через посередників, таких як церква та священники. Ми піддаємося впливу брехливих політиків, а вони живуть поза політикою та самі дбають про своє добробут. Ми готові воювати та вбивати за блага, а вони просто дарують нове життя. Ми забруднюємо свою Землю, а вони бережуть її для нащадків. Цей список можна продовжувати, але я скажу так: плем'я — це інший світ, який нам складно зрозуміти, але з якого ми можемо навчитися багато речей. Для нас, цивілізованих, це може бути небезпечна пригода. Адже потрапити в плем'я — це як подорож у минуле, на тисячу років назад, а може й більше. Після цього вже неможливо повернутися назад колишнім. Що саме сталося і зі мною. Тож, якщо ви все ж таки наважитись, почніть з мрії, а потім переходьте до дій. Адже шлях до  пригоди починається з віри у красу своєї  мрії!

Дорога в "один Кінець"

Я жив у багатьох африканських племенах: з масаями, бушменами, хадза, гереро, каро, хамер, Мурсі, але найбільше мені сподобались хімба — останні амазонки Африки, яких ще не занапастила наша цивілізація. Десять років тому я вже був у цьому племені, і був щасливий знову вирушити назустріч пригодам у Богом забуту дірку – містечко Опуво. Це центр «хімбаленду», загублений на північному заході Намібії. Добиратися туди зі столиці Віндхука можна цілий день, і навіть добу. Як і десять років тому, регулярний транспорт в Опуво не ходить. У нетрі Кататура я з 9 ранку чекав відправлення єдиної машини, яка все-таки виїхала цього дня до шостої вечора. Під нескінченні африканські пісні ми проїхали половину країни та в містечко вже потрапили глибокої ночі.

У двадцятих роках двадцятого століття, сюди прийшли перші білі англійці. Їхньою метою було зупинити відтік бурів, що прямують на територію сучасної Анголи. Після Англо-бурської війни, частина бурів мігрувала, не бажаючи підкорятися англійської адміністрації. Цю місцевість із поселенням хімба стали назвати «Ohopoho Otjitopora», що означає «вони бачать свердловини, де виходить вода». Пізніше, під час прикордонної війни ПАР проти Анголи та боротьби намібійських повстанців за незалежність, за підтримки СРСР та Куби, містечко отримало свою сучасну назву Опуво. З мови хімба це перекладається просто як «Кінець».

Назва, я думаю, говорить сама за себе. Я назвав би його «Нам кінець». Одні з перших, хто постраждав у цій війні, були саме скотарі хімба. Причому їм дісталося відразу від усіх протиборчих сторін. Військові з різних держав і партизани з повстанцями просто конфіскували у племені їхню худобу прирікаючи хімба на голод. А на голодний шлунок особливо не повоюєш. Для хімба, не знайомих із землеробством, це був справжній Кінець!

Коли потрапляєш у місто, таке відчуття, що тут й досі ще йде війна. Для режисерів, що хочуть зняти фільм про апокаліпсис та кінець світу, ця локація просто знахідка, адже не потребує жодної декорації. Просто приїджай та знімай.   Суцільний безлад і розруха серед целофанових нетрів упереміш з «елітними» будиночками місцевих із жерсті. Як свідчать довідкові дані, в Опуво живе понад сім тисяч людей. У чому особисто я сумніваюся, адже більшість хімбу не має паспортів і як тут проводять підрахунки мешканців теж загадка. А ось із цією гарною і головне місткою характеристикою я погоджуся: «Місто стикається із серйозними проблемами сьогодення – алкоголізмом та злочинністю». Але, як би тут не було брудно та моторошно, Опуво — це ворота до «Хімбаленду», і я до них дістався. 

Ясна річ, мені треба було готуватися відчути всю красу міського існування хімба. Тому я не був здивований, коли тут бачив найнещасніші хімби на світі. Саме міські хімба змушені зводити кінці з кінцями та жити на брудних околицях посеред смітників у целофаново-ганчір'яних подобах наметів. У них уже немає худоби, немає радості в очах, їхні очі не горять і не світяться, як найяскравіші зорі на небі. У них не відображаються стада і горизонти з травою, що коливається на вітрі. Там біль і смуток, там океан байдужості, наче колючі уламки битого скла, яким усипана вся округа. Хімба втратили свою душу. І тепер вони у резервації — нещасні бранці нашого цивілізованого світу.

Буває, правда, комусь щастить більш-менш, хто має в місті родичі, що давно осіли. Їм хоч якось допомагають, якщо не дахом, так їжею. Але таких одиниці й цієї допомоги на всіх не вистачає. Тому вже за сто-двісті метрів від головної дороги, починають тягтися низькі убогі целофанові, картонні та ганчір'яні курені та намети. У попередній мій приїзд я цього не бачив, тому що в місті провів лише кілька годин. Але тепер я оселився в кемпінгу з «шикарним» видом на целофанові нетрі. Дивився на все це і не розумів, як таке може бути у 21 столітті, коли технології дійшли такого розвитку, що люди збираються освоювати Марс. А тут таке… Наче попав у інший вимір, в іншу реальність. Вийшов за ворота, а там повний Армагіздець! І якщо я раніше не знав, що таке африканська резервація, то тепер  знаю. У ній мешкають неприкаяні, нещасні цілі сім'ї хімба. Як вони опинилися на цьому дні, а точніше в цьому забутому Богом Кінці? Хтось із них справді втратив всю свою худобу через посуху. Їх, звичайно, можна зрозуміти; Хтось прийшов слідом за чоловіком, який покинув усе, або просто продав свою череду і подався на пошуки кращої долі. Ну, знаєте, як це часто буває: повірив в історії успіху, повівся на рекламу про солодке життя, а у результаті всі свої заощадження втратив, пропив та опинився на дні, потягнувши за собою ще й всю свою родину.

Якщо на просторах хімбаленду жінки працюють з ранку до вечора з денними перервами, то чоловіки взагалі без перерв… ні, не працюють — відпочивають. І так роками  на проліт. Бо раптом війна, а він втомлений.  Природно так склалося, що чоловікам нема чим зайнятися, окрім як язика почухати. Вони ще ті пліткарі, гірші за жінок. У своїх нескінченних чоловічих розмовах часто народжуються горе-бізнесмени — теоретики. Ну а далі все, якщо з'явився у сім'ї хімба-мислитель Церон — вважай все пропало. Кінець!

З давніх-давен повелося, що жінка берегиня домашнього вогнища. А нам, чоловікам знадобилися тисячі років, щоб побудувати розумні будинки та замінити  вогнище на електронної пічки. Звичайно, «новий Цицерон» — кочівник-скотар, цього не розуміє і пускається у всі тяжкі із серйозними витікаючими. Адже він не розуміє, що на одну історію реального успіху припадає десятки та сотні невдач. Допомогти цим людям вже ніяк не можна, окрім їжі, але це не є розв'язання глобальної проблеми.

Я вирушив у цю целофанову зону відчуження. Ми собі не можемо таке уявити, крім як у фільмах. Хоча схожі приклади у нашому світі теж є – це бомжі. Відмінність лише в тому, що бомжі – одинаки. А тут знедолені цілі сім'ї з маленькими дітьми. Той із нас, хто скаржиться на своє життя, нехай приїде сюди та подивиться, як живуть тут люди. Курені зібрані з гілок, обмотані целофаном, замість підлоги картонки з під коробок  та купа ганчір'я. Таке ось  життя  людини на уламках нашої цивілізації. Та наш світ —  все те, чим ми так пишаємося — для хімба колючий як бите скло під ногами, навіть гірше. Як обмотаний навколо шиї колючий дріт. Адже скло витягнути ще можна, а позбутися самостійно дроту  важко. Вона як зашморг, здавлює тебе все сильніше і сильніше. Хімба, що втратили худобу, змушені з нею жити. Ізгої розуміють, вони є фундаментом у нашому світі для своїх дітей. Батьки помруть, а діти житимуть уже за нашими законами та правилами. Їхні діти одягнуть одяг, можливо підуть до школи, потім влаштуються на роботу, комусь із них навіть усміхнеться фортуна.  Заручникам долі, дано одне з двох — чи переродитися, чи померти. Але найстрашніше, вони сприймають це як належне. Спокійно і безтурботно приймають свою долю наче худоба яку везуть на заклання Звісно, так живуть у місті не всі.

Я знайшов дітей яким усміхнулася доля й  завдяки своїм батькам, що живуть у цих диких умов, досягли певного успіху. 

Я їхав сюди не для того, щоб опинитися посеред цього людського страху! Я очікував справжніх африканських пригод, хоча я розумів, що пригоди бувають різними. А тут на свою дупу, особливо ввечері, їх запросто можна знайти. Тому постарався якнайшвидше звалити з цього «Кінця» на простори «Хімбаленду».

Десять років тому я вже сюди  приїжджав, про тодішню мою подорож ви можете почитати на моєму сайті у розділі «Пригоди» - «Життя серед Африканських племен» - «Життя у племені Хімба». Тоді я  з рюкзаком, наметом та запасом питної води пройшов  з місцевим провідником хімба пішки близько 40-50 км по околицях Опуво, і  те що я побачив мене приголомшило. Хімба увійшли в мій світ та залишили враження які  знову повернули мене сюди: мені дуже хотілось хоч чимось допомогти цим знедоленим людям. Знаючи про їх проблеми, про те, що їх харчовий раціон дуже мізерний й складається в основному довічно з кукурудзяної каші та молока, я хотів порадувати хімба їдою, що їм, на жаль, недоступна.  Уявляєте, живучи в Африці, багато хто з них навіть не куштували банани та апельсини. Про ананаси та манго я вже мовчу. Ну, і, взагалі, хімба багато чого не куштували навіть із простих овочів. Тому цього я приїхав  з гостинцями. До того ж дізнавшись про мою подорож, мої друзі та знайомі теж не залишилися осторонь і вирішили допомогти хімба фінансами. На ці кошти, в результаті, я закупив для племені різного продовольства.

І на цей раз  мені потрібен був не просто провідник, а ще й водій з машиною. Як кажуть, випадковості невипадкові. З моїм гідом мене звів собака. У тому самому кемпінгу в якому я зупинився на ніч і з якого відкривався «чарівний» вид на нетрі. Діло було так. О третій годині ночі, коли мене привезли на ресепшен, він був закритий і всі вже спали. Я марно блукав, неосвітленою територією наче привид, як раптом напоровся на сторожового собаку. То був бійцівський пес, який мирно спав, як і його господарі. Я на нього мало не настав. Від такої несподіванки пса з вереском забрало вітром, а мене мало не вхопив удар. Тоді  я вирішив до ранки більше не лазити, поставити намет і потерпіти. І вже з самого ранку я подався до ресепшену та знову натрапив на цього переляканого пса. Зазвичай собаки мене люблять, але цей пес чомусь подумав, що я явно хочу його з'їсти й давно вже за ним полюю. Собака, рятуючи свою шкуру на повних парах, влетів у приміщення. Після чого пролунав гучний звук, ніби впала шафа. Заходжу і бачу наступну картину: на підлозі лежить надвоє розколота статуетка на зріст людини з червоного дерева. Пес зніс її та тепер ховався під столом, чекаючи, що його вже точно з'їдять. За кілька секунд з дому вийшов господар, подивитися, що це було: напевно, метеорит упав і викликав такий переполох? Так ми троє, як боввани, ніяково дивилися один на одного, ляскаючи очима. Потрібно було якось змінити незручну ситуацію, і я почав розмову.

- Привіт я Євген, приїхав пожити біля хімба.

Чоловік  відповів,  що  він якраз і є хімбай,  звуть  його Вестерн, і до того ж він є бос цього кемпінгу.

Тим часом собака вдав, що він уважно слухає нас, але не буде нам заважати. Поступивши назад, шмигнула на вулицю і була врятована.

Так я познайомився з Вестерном і вже в процесі нашого складного спілкування зрозумів, що він справжній хімба. У Опуво він потрапив підлітком у 90-ті, коли у хімба через посуху панував голод, тоді впало до 80-90% худоби. Кажуть, на той момент, хімба лишилось всього близько п'ятнадцяти тисяч. Міжнародні організації почали надавати племені допомогу. Вестерна до селища привели батьки. Так він тут і осів. Це була перша велика хвиля переселення хімба. Таким чином, завдяки допомозі міжнародних організацій, в Опуві з'явилися «міські хімби». Для біженців з племені на гроші організацій будували прості будиночки. Діти хімба ходили тут до школи й Вестерн був серед них. Саме вони й стали тим прошарком, який зміг вирватися тут у люди. Вони стали носити європейки одяг, який сюди постачали як гуманітарну допомогу.

Зараз Вестерн за мірками хімба дуже успішний, бо відкрив свій бізнес: збудував кемпінг! Але оскільки постояльців у кемпінгу не так багато, то дізнавшись про мою майбутню пригоду, він запропонував мені стати моїм гідом, до того ж водієм з машиною! Це саме те, що мені було потрібно. Так я за годину обмовив із ним план поїздки. Закупившись у супермаркеті мішками крупи, кукурудзою, хлібом, олією, фруктами, цукерками для хімба та запасом води для себе, ми вирушили у дорогу, назустріч пригодам! План був такий: поїхати якнайдалі від Опуво, дістатися до кордону з Анголою на річку Кунене на водоспад Епупа, де, за уявленнями багатьох хімба, знаходяться райські землі! Там повно води та великі пасовища з травою аж до горизонту. Одним словом, течуть молочні річки та кисільні береги.

Світ цілого роду – це краль.

 Несучись на китайському позашляховику по курній ґрунтовій дорозі, я одразу помітив, що цього разу тут щось не так. За день ми проїхали близько 50 км, форсували більше десятка річок, але в жодній з них не було води! Аж до горизонту на землі не було навіть сухої трави. Дорогою ми не зустріли жодної корови, тільки кози! Вестерн мені розповів, що вже другий рік поспіль немає дощів, річки давно пересохли — трава не росте. Чоловіки відігнали велику рогату худобу пастися дуже далеко. Ті корови, що тут залишилися, можуть не дожити до наступних  дощів, які, можливо, пройдуть у березні-квітні що настане.

Два роки повної посухи, і  ці місця було важко впізнати. Десять років тому я гуляв серед розкішних пасовищ, невисоких пагорбів та мальовничих долин. Саме ці види залишили в моєму серці один із найкрасивіших образів Африки. А зараз життя пішло з цих місць.  Цілком висохлі річки, голі дерева, випалена сонцем пустельна земля, якою то тут, то там проносились невеликі пильно-піщані смерчі. Весь цей пейзаж  наводив сумні думки. Аж до заходу сонця ми колесили  через пустельні землі поки не згорнули з дороги на ґрунтовку, що ледве проглядалася, яка нас і привела до краалю хімба. Тут ми вирішили з Вестерном  заночувати. 

Як я вже писав, для більшості племен в Африці, крааль це не тільки будинок, це цілий світ. Тут народжуються, живуть і вмирають цілі сім'ї та покоління. Крааль хімба, це наче пересувне село чи хутір, воно як равлик, час від часу, в проміжку від п'яти до тридцяти років, кочує за найкращими природними умовами : їжею та водою. Бувають і краалі довгожителі, які не змінювали ландшафтний дизайн протягом останніх 50-100 років. У всіх хімба крааль має круглу форму, в центрі знаходиться скотарня, обгороджена дерев'яним частоколом. Навколо загону для худоби зазвичай розташовуються круглі житлові та іноді квадратні хатини — комори. Всі житла зроблені з грубих жердин чагарнику. Їх вкопують у землю. Потім ретельно переплітають тонкішими гілками між собою, створюючи каркас, а потім всю цю конструкцію обмазують усередині та зовні товстим шаром посліду, змішаного з глиною.

Вестерн підвів мене до вже немолодої жінки: вона тут головна. Її звали Маенджиджейка. Звісно, що для мене вимовити це ім’я було досить складно, тож   я називав її просто Маєн. Ми традиційно привіталися:

— Нава!

— Моро!

А далі, після п'ятихвилинного спілкування з нею Вестерна, вона дозволила нам залишитися на ніч у гостях у її роду Мбендура. Це прізвище глави всього крааля. У нього 6 дружин та купа дітей. Причому така купа, що він досі не знає скільки їх у нього тих нащадків всього. Кожна дружина має свій глиняний будинок. Але в усіх спільне господарство. Зараз це 80 кіз і з 10 корів. Але через посуху корови поступово вмирають.

І ось я знову в жіночому квітнику, серед одних та гордих хімба. І  вкотре я був здивований: хімба не виявляли взагалі жодного інтересу до білого, тобто до мене. Що дуже дивно, адже в інших племенах, увага до мене як до білого, була аж занадто надокучливою.  А тут в краалі навіть ніхто не ворухнувся коли я ввійшов. Як займалися своїми жіночими справами: плели кіски, варили їжу, няньчили дітей — так і продовжували. Я спокійно ходив серед них і засовував свого носа у всі їхні господарські справи, бо мені це було цікаво, а їм хоч би хни, наче я якісь невидимий привід.   

Життя амазонок, як воно є

 У рід Мбендура входить близько 40-50 осіб. Навіть сам голова не міг порахувати, скільки живе в його краалі. Він з'явився пізно ввечері, інші чоловіки хімба, як завжди десь хиталися. Молодь, або далеко десь випасала худобу, або подалася кудись на заробітки. Ясно, що босу тут нудно. Цілий день сидіти серед своїх дружин і споглядати, як ті працюють. І так місяцями  та  роками на проліт. А от мені навіть дуже  було цікаво поспостерігати за всім, чим займаються жінки у краалі.

Хімба, в першу чергу, це краса тіла, обличчя та зачіски! Зачіска хімба, це щось неймовірне. Тут уперше я побачив, як очищають від глини кіски та наносять новий шар глини. Спочатку в їх чорні кучерявки, вплітаються африканські кіски. Потім їх промазують глиною, але на кінчику з-під глини залишають пензлик. Звичайно в розібраному вигляді такі кіски виглядають не дуже. Але коли зачіска готова — це вогонь. Надвечір біля кожного житла жінки розводять вогонь: він зігріває в холодні ночі та годує. Для хімба вогонь  не просто живи — він священний. Навколо нього все цікаве і відбувається, як у нас, у холі, біля телевізора. Тільки тут під небом і зірками що запалюються. Бабуся няньчить онуків, мати готує, при цьому ще й спілкується з дочками, які принесли для приготування вечері воду. А від крааля, до найближчого джерела води, треба йти пішки два кілометри. І це не далеко, бо буває, що хімба носять воду і за п'ять, і сім кілометрів.

Готують та їдять двічі на день: уранці та ввечері. Найпоширеніша страва – кукурудзяна каша, часто навіть без солі. Молоко для хімбу — це основа харчування, але його в раціоні стає все менше і менше. Головне їхнє багатство — корови, хоча зараз уже немає! Їхнє місце займають невибагливі кози. Кози дають не так багато молока, а з урахуванням посухи дуже мало. Корови та кози — це інвестиції майбутній прибуток. Це і   їжа, і дах, і одяг, і гроші! Наприклад, купити собі дружину коштує 4 корови, це чимало, навіть дрібненьке теля коштує близько 80-100 доларів. У хімба можна заводити до 4 дружин, іноді у старійшин їх аж 6, як у Мбендура! Жінки — не безправний товар, подружній обов'язок вони, звичайно, виконують, але спати можуть і з тим, хто їм сподобається. Що цікаво, навіть у місті, перебуваючи у статусі біженців, а по суті жебракуючи, хімба дівчата та жінки себе не продають. Їх честь важливіше  за повний шлунок.

На вечерю мене ніхто не кликав, як це було раніше, мабуть, минув час достатку. Я поставив свій намет і трохи для пристойності посидів з босом Мбендура і його дорослим сином дивлячись на перші зірки, що спалахували на небі.

Бджоли та трутні

Діти все ще ватагою ганяли за краалем подарований мною м'яч. Розвага просто бомба, адже у них немає іграшок і тим більше гаджетів. Мабуть, м'яч найкращий подарунок, їхні очі світилися щастям та захопленням. Та попереду вони матимуть нелегкий життєвий вибір. Але вони живуть одним днем, і сьогодні він дуже цікавий — у них футбол! Ось тепер про чоловіків. Одружуються вони переважно після 30 років, якщо взагалі одружуються, адже сексом у них і так є можливість зайнятися. А для того, щоб одружитися треба впахувати, треба охазяйнуватися власним стадом корів та кіз. Тож навіщо  так над собою знущатися, коли можна просто жити — нічого не робити, та насолоджуватись життям.  І саме подружнє життя — це не яскрава пригода, це справжня нудьга.  Уявіть собі, якщо жінка в краалі постійно зайнята, потрібно подоїти худобу, приготувати їжу, наносити води та дров, нагодувати дітей, зайнятися собою, то чоловіки нічого не роблять. Від такого нудного життя вони йдуть до міст, там спиваються або осідають, намагаючись влитися в цивілізацію, влаштуватися на роботу та отримати паспорт. Працюють по-різному: робітниками, охоронцями тощо. Але здебільшого вони саме спиваються. Є навіть сезонні весняні запої, коли з'являється молодняк у корів і кіз. Чоловіки продають підрослих телят та кізок, на ці гроші вони кілька місяців жорстко бухають. Така ситуація сприяє відтоку молоді та весіль відбувається все менше і це дуже велика проблема.

Дедалі більше дівчат та жінки  залишаються самі. І якщо раніше, коли я приїжджав, на весь крааль до школи ходила лише одна дівчинка, то зараз 2-4. І тепер вони мають носити до школи європейський одяг, а у школі їх змушують вірити в іншого Бога. Проте це вимушений крок, адже хімба   розуміють що від цього залежить їхнє виживання й тому готові інтегруватися в сучасне суспільство. Що з цього вийде, важко сказати, я думаю це початок кінця їхнього племінного життя. Як тільки чаша терезів буде переповнена, почнеться зворотний відлік. Ходити до школи стануть усі, потім змінять свій одяг і з віри в сили природи перейдуть у релігію. А далі втратять коріння та розчинятися серед таких однотипних цивілізованих африканців. Але поки чаша не перехилилася — є можливість доторкнутися до минулого через його хоронителів – хімба.

Вранці я прокинувся в наметі разом із півнями, що горланили на всю округу. Вестерн, попри те що у моєму наметі було місце, віддав перевагу ночівлі у своїй машині. Крааль теж прокидався, дехто вже метушився по господарству. Маєн роздавала підліткам доручення. Напоїти малих козенят, випустити із загону кіз. Коли кози повиходили  — крааль закипів життям. Перші промені сонця змішалися з клубами пилу піднятими копитами кіз. Серед стада, з'явилося маленьке цуценя, він почав загравати з кізкою це було мімішно. Потім кози пішли в засохлий буш і крааль одразу якось спорожнів.

Коли сонце почало припікати — хімба перестали проявляти активність й ми почали збиратися. Я склав намет, ми попрощалися з Майєн, залишивши в краалі для хімба гостинці та рушили в дорогу. Проїхавши трохи, ми знову повернули з дороги в буш, і кілометра через три, заїхали в наступний краль. Але він виявився практично порожнім. Літній хімба сидів у тіні хатини, і дві його жінки поралися з дітьми. Після спілкування зі старцем з’ясувалось, що всі пішли з крааля, тож ми теж не стали затримуватись тут.

Знову за вікном автомобіля замиготіли пересохлі річки та голі дерева мопана. І ось прямо з дороги я помічаю скупчення дівчат хімба біля самотньої глиняної хатини. Мені стало цікаво, що там відбувається? Я попросив Вестерна, і він повернув машину. Виявилось, що дівчата проводили обряд ініціації. Під невеликим навісом у колі сиділо з десяток молодих дівчат. Неподалік тліло багаття, біля якого поруч лежала голова з частиною кози! Вперше я побачив у хімба м'ясо. Це означало, що обряд, що готується тут, дуже важливий. Коли у дівчат настає статеве дозрівання та починаються місячні проводиться обряд ініціації: молодим дівчатам заплітають волосся в кіски які зачісують на перед обличчя та промазують охрою та глиною. Коли дівчина перестає бути незайманою, кіски подовжують та  зачісують назад — тепер вона справжня красуня!

Наступний крааль був у важкодоступному місці. Туди не вели дороги та, якби не джип, ми туди б ні за що не потрапили. Ми їхали через чагарник, потім річищем висохлих річок. Вестерн часто виходив із машини та дивився напрямок руху. Найбільше я побоювався, що ми десь забуксуємо і заглухнемо. Вибратися звідси  було б дуже проблематично. Але Вестерн був дуже оптимістичний, це був справжній африканський драйв. Особливо мені сподобалось їхати річищем, що зміїлися  серед висохлого буша. Хоч Вестерн і знав куди їхати, але одразу не зміг відшукати крааль Епембе.  Тож довелося кинути машину  у річищі річки, вилізти на крутий глиняний берег  та продовжити шукати вже пішки загублений крааль. Якби не собака, який загавкав десь далеко у буші, то можливо ми б так і не знайшли поселення хімба. Коли ми почули гавкіт, то пішли на нього, і невдовзі вийшли на крааль. Там Вестерн взяв у провідники одного з хімба, і вже разом з ним ми почали шукати нашу машину, що теж виявилось досить складно. Навіть серед дерев, що без листя, зрозуміти напрямок було нелегко: все навкруги здавалось однаковим. Зрештою, ми її знайшли та повільно доїхали до наших хімба. О  це було захоплення: в краль Епембе не ступала нога білого туриста.

Народу тут було мало: всього п'ять хімба жінок та десять-п'ятнадцять дітей, чоловіків зовсім не було. Вони надовго пішли з коровами у пошуках трави та води. І коли повернуться — через 3 місяці, або рік —  ніхто не зна. Адже ніхто не знає коли підуть дощі. А з дощами повернуться й чоловіки. 

Коханана — головна хімба в краалі, але вона не сидить склавши руки: то меле камінням борошно, то перетирає червону охру, то дрова носить та наглядає за малюками. У краалі корів взагалі не було, проте кіз було понад 120 голів. Кози чудово пристосувалися переносити посуху, харчуючись мізерною рослинністю. Кози тепер відігравали головну роль у хімба в процесі боротьби за виживання. Але, звісно, корови, як і раніше, були улюбленицями. Їх порівнювати складно, це як купити їжу в супермаркеті або сходити в ресторан.

Мене обступили та почали уважно вивчати діти. Незабаром отримавши м'яч та повітряні кульки вони щасливі помчали гратися. Дітей тут, як і раніше, виховують дуже консервативно. Малята не знають що таке гігієна, руки та тіло ніхто не миє, соплі течуть, по обличчю повзають мухи, і це нормально. Ось іде собі малюк років трьох, знайшов кістку, якій на вигляд вже кілька років і яку всі собаки тут уже по десять разів облизали, він її підіймає з землі й теж гризе та обсмоктує із задоволенням. Так і живуть, без щеплень. Та звісно, потребують ліків, причому простих, тих же очних крапель, або активованого вугілля, але у них й цього немає. Тому тут виживає найсильніший.

У кралі Епембі мені дозволили поставити намет недалеко від священного вогню Мкуру. Це дуже велика честь, адже я з того світу, який їх зовсім не розуміє і нав'язує їм «правильного Бога». Увечері Коханана розпалює у святилищі невелике багаття, щоб сказати великому Мкуру спасибі за прожитий день. На небі загоряються зірки та, невдовзі, вони перетворюються на сотні сузір'їв та галактик. Дивишся на небо, дихаєш посвіжілим повітрям з присмаком диму від багаття, і кайфуєш, адже це і є гармонія! У такі хвилини приходить усвідомлення, що один такий прожитий день, вартий цілого року! Я дістаю штатив та йду знімати. Вестерн у капелюсі та білій сорочці сидить біля вогнища і дивиться на зірки, такого зіркового покривала в Опуві він уже давно не бачив. Поруч із багаттям теревенять дві хімби, для них все це так звично, як світ, як всесвіт. Ближче до ночі кози стали укладатися спати. Тільки пустотливі козенята все ніяк не заспокоювались і грали, у тому числі і з моїм наметом, стрибаючи на нього. Кіз тут не заганяють у загін, він для них уже тісний. Тож, ніч буде весела, зрозумів я.

Поштовх у намет, потім ще один, я продираю очі, відчиняю намет, а  мене атакують козенята що прокинулись і знайшли розвагу. Стрибати на намет і бадити його це так прикольно. Взагалі, маленькі козенята це чума, як ти їх не відганяй, все без пуття. Вони вважають, що ти граєш з ними. Навіть якщо ти спіймаєш одного і надаєш йому по дупі, він подумає, що це дуже здорово. І після цього почне залазити на зігнутий стовбур дерева і стрибатиме прямо з нього на намет. Та й при цьому не забуде ще й своїх друзів покликати. Так у мене почався ранок. Для хімбу він теж, традиційно, почався з кіз яких треба було подоїти. Для дітей це одна з розваг: вони їх ловлять, а потім підлітки їх доять. До того ж я так розумію, діти знають кожну молочну козу в обличчя. Оскільки не було мною помічено, щоб діти намагалися зловити одну й ту саму козу, яку вони вже подоїли. Крааль заповнився козлиною симфонією, це сигнал, новий день почався всім настав час вставати.

Оцінивши запаси їжі та води, я вирішив, що сьогодні ми ще можемо залишитись у краалі Епемба. Адже тут таке місце, в якому хотілося якнайбільше залишитися і насолодитися цим прекрасним. Важко повірити, але простий на вигляд крааль, може дати тобі більше емоцій ніж Мачу-Пікчу. Я відчуваю, що я розчиняюся в природі, а вона в мені, і дивлюся на цей світ разом з великим Мкуру. День минає наче вічність, коли спостерігаєш за такими звичними речами, яким тисячі років. Як димить багаття, як серед цього диму пропливають оголені жіночі постаті. Тут немає сорому, а є лише жіноча краса, адже такими їх створила природа. І жоден одяг не зможе зробити їх красивішим за той, яким наділила їх природа. У хімба все виглядає граціозно, навіть коли вони на голові несуть важкі оберемки дров, як перетирають камінням  кукурудзу на борошно, як ніжно притискають до грудей дитину. І ось знову Коханана розпалює з вугілля священний вогонь для Великого Мкуру. Стадо повертається в крааль, хімба проводжають прожитий день, для них він неначе маленьке життя. На небосхилі загоряються зірки як небесні світлячки. Димок вогнища огортає крааль, поступово загортаючи його в нічну ковдру. Пора спати.

Де ж ти Земля Обіцяна?

 Ранок, як завжди, у мене почалося весело. Козенята знову почали грати з моїм будинком. Довелося мені приєднатися до них, поки вони не порвали мені намет. Так рано, та ще з козенятами, я ще ніколи не грав у квача. Ось так без чоловіків, завдяки своїм козам, тут виживає цілий крааль. Я запитав у Вестерна:

- Як давно тут був чоловік Коханани та Мвіки?

-Давно!  Їхніх чоловіків та голови роду тут не було вже сім місяців! Був чоловік однієї з хімба, десь місяці зо два тому. А так крааль відвідують пару хлопців.

-Навіщо? — поцікавився я.

-Як навіщо, треба ж коханням займатися!

Так, у хімба, все як у їхнього стада, бик покриває теличок, але й молоді йому теж у цьому допомагають. Хімба у цьому плані живуть відкрито. У них немає заборони на почуття та кохання. Шлюб їм потрібен, щоб вижити у цьому світі. Стадо для скотарів — це все. А ось потім вже почуття та кохання. Ось тому в одних успішних хімба з великим стадом по чотири — шість дружин, а в інших жодної! Такий ось він природний відбір за умов, коли від корів і кіз залежить і твоє особисте життя. Нам це важко зрозуміти, та це й не потрібно.

Кожен новий день у Хімбаленді нас наближав до нашої мети – річки Кунені та водоспаду Епупа. Там, на думку хімба, знаходиться Земля Обітована, їхній будинок, їхній Рай. Але, скільки ми їхали ландшафт не мінявся, повз нас пропливали все ті ж краєвиди — рівнини та гори з голою землею червоного кольору. Правда почали з’являтися оголені баобаби роблячи картинку навколо нас більш фантастичною.

Ми зупинилися біля висохлої річки, де з  викопаної ями прямо в її річищі  хімба набирали  воду.

- Ну і де той Рай? — запитав я у Вестерна дивлячись на весь цей сум.

Я підійшов до них ближче: з піщаної ями,  де залишилось трошки води, хімба  цідили собі воду. На це було боляче дивитися.  «Мабуть, хімба, як і ми, малюють Рай у своїй уяві? Адже коли вмирає легенда та пропадає мрія, у світі не залишається величі» — промайнула в моїй голові думка.

Ось тому  річка Кунене що не висихає для хімба — це місце їхньої надії та сили. Тут принаймні від спраги вони не помруть. А величний 37-метровий водоспад Епупа — подарунок великого Мкуру. «Пір’я бризок у воді що падає» — саме так перекладається він з мови хімба. Це диво знаходиться в оточенні гаїв з пальм макалані та гордих баобабів. Частина  каскадів водоспаду знаходиться на території Анголі . Річка Кунене тут розливається завширшки аж на п'ятсот метрів. І здавалось би, живи та радій, проте за такий щедрий подарунок природи хімба треба боротися. Вже кілька разів плем'я хімба, навіть ті, хто ніколи не бачив річки, об'єднувалися та вступали в запеклий конфлікт з урядом Намібії та Анголі, який хотів тут побудувати гідроелектростанцію. Це реальний приклад, коли прості люди, вимазані охрою,  можуть з успіхом протиставити проти користі та вигоди. Та в пов'язках зі шкіри кіз та корів на стегнах, захищати свої інтереси від інтересів нашої цивілізації.

І ось, нарешті, ми дісталися до «ХімбаРаю». Я стою на скелях та любуюся   водоспадом. Епупа скидає свої води до широкої річки Кунене у вузький каньйон. Звідти бризки переливаючись у променях сонця разом з водяною парою веселкою підіймаються до неба  освіжаючи моє обличчя. Недалеко від мене, на кам'яній скелі, сидить молодий хлопець. Він гармонійно доповнює картину цього Раю. Мені важко уявити, що на задньому плані замість водоспаду стояла б гідроелектростанція. Але поки що тут водоспад і це його спадок залишений предками. Коли хлопець виросте, він вже боротиметься за нього для своїх нащадків.

До заходу сонця я заліз по кам'янистій стежці на найближчий пагорб. Щоб побачити з висоти всю величну панораму. Річка серед пагорбів розливається величезною підковою. І за площею охоплює величезну територію. Кордоном служать цілі гаї зелених пальм макалані. Далі йдуть скелі, кам'яні острівці за які незрозуміло як чіпляються баобаби. І ось серед них вода і пробиває собі дорогу в ущелину, обриваючись униз кількома водоспадами. У сезон дощів можна собі уявити, як тут красиво! Річка розливається на десятки окремих великих та маленьких водоспадів. Вже потім всі ці струмені прокладають собі дорогу в один каньйон. Звичайно, це не водоспад Вікторія і не Ігуасу. Але для хімба, які нічого у своєму житті не бачили,  цей водоспад найдивовижніше, найгарніше божественне чудо природи — Рай.

Проте сюди вже досить часто дістаються туристи, тут вже є кемпінги й навіть лоджії. І це також негативно впливає на життя хіба.  Тут, у кемпінгу, ми зустріли п'яну хімбу, таке я бачив вперше серед хімба жінок. Тож з подивом запитав у мого провідника:

- Вестерне, як вона напилась, де взяла гроші?

-Вона пропонувала себе для фотографії за гроші із туристами.

Побачене мене засмутило, бо на прикладі племені скотарів Мурсі в Ефіопії, мисливців та збирачів Хадзе у Танзанії, вже чітко розумів до яких негативних наслідків призводить така взаємодія між туристами і плем’ям: деградація та вимирання. Мене лише тішило, що поки що,  це поодинокий випадок.

Вестерн теж був здивований.

 — Це рідкість для нас та ганьба для її роду. У нас так не роблять. Був би її чоловік поруч, їй би здорово влетіло. Адже у нас п'ють лише чоловіки — не без суму промовив мій гід хімба.

 Як п’ють чоловіки хімба, я бачив у Опуво. Вся ця ситуація, підштовхнула мене до думки, що  треба пожити серед племені, доки цивілізація остаточно  не знищила цей дивний осередок первісного життя у гармонії з природою.   Через те, що біля водоспаду поселень хімба не було, я вирішив трохи повернутись.

Нашим третім поселенням став краль Окапаре. Він знаходиться за шість кілометрів від водоспаду і за три кілометри від річки Кунене. Чоловіків як завжди в краалі не було, лише одні жінки. Їх було п'ять. Голова жіночого роду Муконджилія, після розмови з Вестерном, дала добро на мою ночівлю. Я встановив намет поруч із її конічним глиняним житлом. У цьому краалі, як і у попередньому, корів  не було, тільки кози. За мірками хімба, ці їх родичі, живуть саме на Землі Обітованої.

Вестерн був родом з цих земель. Але його краль не витримав війни, голоду і поневірянь. Ми, звісно, заїхали до нього, але там залишилась лише одна споріднена душа. Там жила жінка хімба з донькою та сином і чоловіком який незрозуміло де хитався. Жаль їх, вони живуть зовсім на відшибі, проте у них є невелике господарство. У краалі ж Окапарі, справи були кращі: дітей більше, кози, є навіть кури — серйозне господарство. Діти тут  змалку вже своїм матерям допомагають. Ось малюку рочків так три-чотири, а він уже за козенятами доглядає — приносить їм їжу. І хоч ця земля вважається райською, однак насправді тут ще суворіше аніж в інших краалях де я побував. Тут серед випаленої під палючим сонцем землею, ще менше дерев і більше каменю. Ті, хто тут живе — не зламані, горді й мовчазні люди. Вони не просять жодної допомоги, приймають усе як належне, продовжуючи дбати про свій рід та свою сім'ю.

І ось знову мерехтить зоряне небо. Завтра ми з Вестерном вирушимо назад. Я сиджу висунувшись зі свого намету навпроти глиняної  хатини Муконджилії. Вона втомлена від денних справ відпочиває на ґанку. Усередині хатини тліє вугілля, виганяючи перед сном із житла москітів та комарів. Я дивлюся на Чумацький шлях і думаю: ось так, один проти одного, існують два світи під одним Всесвітом! Щоправда, світ хімба поза часом, а в нас його вже немає. Ми мчимося за часом у машинах та літаках. А часу стає дедалі менше. Ми придумали плити, пральні та посудомийні машини тощо, щоб вивільнити час.  Проте нам все одно не вистачає часу, щоб ходити до друзів у гості, милуватися заходами сонця, зорями, красою природи,  читати чи гуляти зеленими луками. І мимо волі виникає питання на яке немає відповіді: Куди зникає наш час?

Секрет Світу хімба — в любові та гармонії, в умінні відрізняти справжні скарби від фальшивих. Сонце, земля, небо, річка що дарують усім життя, зірки що виблискують в небі та місяць — ось це справжні скарби що наділені чарами. Над ними не ладен час: вони існували до нас і  залишиться після нас. Наш спільний з хімба світ сповнений чудес і гідний захоплення. Але ми — цивілізовані, радіємо не сходу сонця, а новому айфону. Так ми створюємо власний світ із фальшивих скарбів, які, як і все фальшиве, дають насолоду лише на кротку мить, і ми знову наче наркомани починаємо гнатися за черговою   матеріальною цяцькою. І так день у день, рік за роком ми ходимо по колу у пошуках щастя якого не знайдеш у матеріальному світі, бо щастя, перш за все,— це почуття, тому і шукати його треба за межами матеріального світу.  Однак, магія екрана наших телефонів має над нами не аби яку силу, вона повністю поглинає нашу увагу та краде наш безцінний час, наше життя на тупий скролінг безглуздих новин. Хімба живуть у реальному світі сьогодення, а ми то в минулому, то в майбутньому, то взагалі віртуальному  — у світі якого не існує.

Тож, вважаю, що нам є чому в них повчитися. Хімба люблять свою землю незалежно від того, наскільки вона сувора чи добра до них, адже це їхній будинок. Вони кажуть, що вона не належить їм, а позичена ними у їхніх дітей. Вони готові жити зовсім без електрики та зв'язку, без доріг та магазинів. Зате поруч із чудовим водоспадом. Все плем'я готове стати на його захист, якщо ще раз прийдуть такі вульгарні хлопці, як ми. Яким начхати на природу і навколишній світ, якщо можна зрубати на цьому грошенят. Адже не потреба, а скоріше достаток породжує в нас жадібність!

Подорожуйте, адже коли ви обираєте у житті свій шлях, він має бути яскравим та цікавими, а мандри то є прикраса життя.