Восхождение на Килиманджаро.

Я живу за правилом, що ти маєш слідувати за своїми мріями. І якщо чиїсь інші правила стоять на шляху до твоєї мрії, які унеможливлюють її здійснення, слід їх ігнорувати! І ця моя подорож до мрії, не відбулася б, якби я не користувався цим моїм правилом:)

Танзанія — країна де збуваються мрії.

І так, наступний пункт призначення, де я буду обходити правила —  Танзанія. Ця країна  знаменита найвищою горою в Африці Кіліманджаро (суах. Kilimanjaro), найбільшим кратером у світі Нґоронґоро (Ngorongoro) де мешкає близько 25 тисяч ссавців., та райським островом спецій — Занзібар (суах. Zanzibar). Все це я дослідив і виклав у своєму звіті мандрівника. Подорож насичена пригодами, цікавими фактами й думками. Тож, приємної подорожі, друже!;)

Пригоди у Мошо: або пан, або пропав!

Рейсовий автобус Найробі – Аруша за три години довіз мене до кордону з Танзанією, до селища Наманга. І вже за десять хвилин після проходження митного контролю та оформлення всіх необхідних документів, я споглядав досить сумний танзанійський ландшафт: випалена земля, термітники та парасолькові акації з гніздами ткачиків. Одним словом, звичайний африканський краєвид. І лише масаї, одягнені у свої строкаті накидки шука, надавали цій картинці особливого колориту. Вони наче яскраві квіти, що розпустилися на зневодненій сонцем землі всупереч усім законам життя. Однак для мене, як для людини, що вже побувала у Кенії та відчувала себе майже корінним африканцем, те, що спочатку здавалося незвичайним, стало повсякденним. Моя душа вимагала нових відкриттів та звершень. І вони на мене чекали. Попереду найвища гора в Африці — чудова Кіліманджаро з п'ятьма тортами на вершині, яку мені слід було підкорити. Саме вона стала тим тригером, що зрештою привів мене до Африки де відбулися події, які привели мене у життя моєї мрії.

По дорозі в Арушу з вікна маршрутки я побачив велику гору, і помилково подумав, що це і є знаменита Кіліманджаро, але виявилося, що це не менш мальовнича Міра вистою 4565 м. На її території розташований заповідник, де мешкають слони, жирафи, буйволи, зебри та інші тварини. А ще вона знаменита своїми левами, які лазять деревами. Я прям поет:) На її вершину можна було піднятися за три дні, але це сходження не входило до моїх планів.

Як тільки ми зупинилися на автостанції в Аруші, тут же на собі відчув всю красу туристичної столиці. Автобус оточив цілий натовп гідів, таксистів, носіїв і всі вони  ревно почали обробляти білих туристів. До цього я вже, можна сказати, звик... Хоча та нав'язливість, з якою чіпляються місцеві комерсанти, дратує до неможливості. І іноді виникає бажання гаркнути як лев: Ану розбіглися бариги чортові! Але розуміння того, що ми по суті їхній хліб — єдина можливість заробити хоч якусь копійчину і прогодувати себе та свою родину — стримує від викиду негативу. Адже хто знає, як би поводились ми, опинившись у їхньому становищі? Звичайно, ми впевнені, що точно не так, тому що ми цивілізовані, але скільки історій про те, як люди, з так званої цивілізації, з тих чи інших причин (чи то корабельна аварія, чи авіа, загублення в джунглях, горах тощо) опинившись у первісних умовах не витримують іспиту на людяність — перетворюються на справжніх звірів готових не лише вбити, а й з'їсти собі подібного. У кожному з нас закладено інстинкт самовиживання, і наскільки він розвинений та на які жертви ми готові піти заради порятунку — ми дізнаємося лише тоді, коли опиняємось на межі життя та смерті. І Африка саме те місце — справжня школа виживання, де можна перевірити ці свої здібності. Слабким духом тут немає місця.

Там, де рівень конкуренції досить великий, у хід пускаються всі методи — і хороші, і погані. Головне не прогаяти «золоту рибку». А відсутність нормальної правоохоронної системи та присутність бідності — є чудовим підґрунтям для розвитку аферистів. Африка не те місце, де варто довіряти. Все це я розумів, та з величезною недовірою поставився до прилипали — молодого, довготелесого, африканського хлопця, років так 20 від сили. Він представився як Джоб, на ньому був чорний костюм із білою сорочкою, й на тлі решти він виглядав дорого та багато. Перша думка: у хлопця є гроші на костюм, а це означає, що він працює у солідній фірмі. Але зовнішність оманлива. І за багатим фасадом може критися наскрізь гниле і спотворене створіння. Аферисти гарні актори  й знають про силу першого враження, що зустрічають по одязі. Головне створити правильну картинку. І Джоб своїм представницьким виглядом викликав у мене асоціацію менеджера турфірми. Але юний африканець виявився цілим директором, за його словами. Що ще більше увігнало мене в сумніви щодо його особистості: аж надто юно він виглядав для директора. Джоб всіляко закликав мене проїхати з ним на його фірму, але я вирішив, що проїдусь краще в Марангу — село, з якого починається найлегший маршрут на Кіліманджаро, прозваний «Кока-Кола» і там все докладно дізнаюся.

Я сів у дала-дала та відправився  в Марангу. Раптом — хтось  плескає  мене по плечу. Обертаюсь і бачу осяяне обличчя Джоба. З посмішкою Чеширського Кота він вигукнув до мене: — Хай!  Виявилось йому теж треба в Марангу. «Ти ба, якій збіг» — з недовірою відмітив я про себе. Поки ми їхали, Джоба не на хвилину не замовкав розповідаючи усілякі абищиці та намагаючись призвести на мене як найкраще враження. Він сказав, що у селі має офіс так званої «Джобфірми». Я вирішив, що так просто від цього директора мені не позбутися і простіше зайти до нього на фірму. Та й чим чорт не жартує, можливо все так і є, як він каже. Адже, за своєю вдачею, я звик довіряти людям. Тоді я ще й не підозрював, що вже вскочив в справжню пригоду у лиці Джоба.

У невеликій конторі, обклеєній фотографіями Кіліманджаро, мене зустрів ще один директор. Так я довідався, що в Африці, ходом, кожен сам собі директор, — простих людей немає.  На відміну від Джоба, це директор бодай надав мені якісь документи, що засвідчують право на туристичну діяльність. Подальші переговори я вів саме  із ним. Після годинного спілкування, впевненості у мене не додалося. Тож, сказавши, що мені потрібно подумати, я залишив офіс та  пішов дізнаватися, що інші пропонують.  Походивши-побродивши та все дізнавшись, я вирішив взяти тайм-аут до завтра щоб все як слід обміркувати та оцінити.

Приїхавши на околицю Мошу, де знаходився кемпінг, я поставив намет, й завалився обмірковувати плани. А ближче до вечора, як джин з лампи, знову перед моїм поглядом з'явився Джоб і заспівав нову пісню. «От зараза, вчепився як кліщ!» — подумки вилаявся я, неохоче виповзаючи з намету. Джоб розповів, що згадав, що саме завтра з невеликою групою туристів вирушить іншим маршрутом, який називається Мачам, і цей маршрут набагато мальовничіший і дешевше за маршрут Кока-кола. Сума, яку озвучив молодий африканець, справді була привабливою. Вона була на 30% меншою від суми, озвученої раніше, за 5 днів сходження без їжі та носіїв, і на 50% нижче, ніж пропонували інші гіди. Плюс, як бонус, шаровий транспорт, який мали сплатити хлопці з Європи, які йшли з Джобом. Знаючи, що скупий платить двічі, я все ж таки не встояв, і вирішив випробувати долю. Прийнявши пропозицію, я вирушив із Джобом до ще одного з його офісів, який знаходився десь у Мошо. Тим більше, що діло було ввечері й робити було нічого, чого б не покататися.

І я поїхав, але потім дуже пошкодував. Після прибуття виявилося, що ключі від офісу в якогось там друга. І Джоб, який попередньо отримав відмову на видачу мною йому авансу, помчав за ключами. А перед цим люб'язно повідомив, що білим тут небезпечно гуляти. «Дбайливий, дідька йому лисого, друже!» — не без злості вимовив я, дивлячись у слід Джоба що зникав у натовпі. І справді озирнувшись,  я не побачив навколо себе жодного доброго обличчя.

Поряд мене якась компанія і нестримно реготала, чи привернула мою увагу.   Дивлячись на них я згадав цікавий факт про незрозумілу епідемію сміху що трапилась в Танзанії у 1962 році й охопила приблизно тисячу осіб.  Тривала вона майже півтора року. «Чого тільки не трапляється в Африці» — чухаючи потилицю подумав я. ТТим часом  у компанії помітили, що я витріщаюсь на них, регіт припинився й вони теж витріщилися на мене своїми чорними як вугілля очима що виблискували червоними вогниками.У той момент я відчув себе жирненьким біленьким ягнятком у зграї чорних гієн, які чекають ночі, щоб накинутися на мене. А ніч невблаганно наближалася. Схаменувшись я дуже швидко ухвалив рішення не дочікуватись Джоба та евакуювати своє тіло в безпечне місце — кемпінг, де я зупинився.

Коли я сідав у дала-дала, в маршрутці з моєю появою виникла гробова тиша: я виявився єдиним білим. Якби в той момент хтось перднув — упевнений, пролунало б відлуння. Відчуття, скажу вам, ще ті. Тепер я розумію, що відчувають африканці серед білих. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що на вулиці вже було досить темно, і я абсолютно не орієнтувався і не знав де мені слід виходити, і місцевої мови теж не знав, щоб порозумітися. На думку спало: «Відмінна перспектива їхати вночі невідомо куди в компанії милих «головорізів»». «От бісовий син, Джобе, щоб тебе!» - в черговий раз вилаявся я вдивляючись у темні вікна дала-дала. Зрозуміло, що не у Джобі справа,  я сам винен, адже ще з дитинства був попереджений Доктором Айболітом, що не слід гуляти Африкою, а тим паче у ночі! Але я був би не я, якби не порушував правила. Ну що ж, значить настав час перевірити свою інтуїцію та вдачу. І, хвала антилопі Гну, вона мені благоволила: водій виявився кмітливим і свідомим громадянином, та люб’язно підказав  мені де треба виходити, зупинившись недалеко від місця кемпінгу. «Алілуя, я врятований», — майже вигукнув я, виходячи з маршрутки.

Засинав я бурхливо, бо в крові ще відчувався адреналін після нічного рандеву. І не встигнувши як слід заснути, о третій годині ночі, з'явився, не запилився Джоб із ключами. Не знаю який у мене був вираз обличчя у той момент, але Джоб все зрозумів без слів і мовчки відступився. На світанку ж, висунувши голову з намету, перше, кого я побачив, не повірите — Джоба. Я протер очі, сподіваючись, що я ще не до кінця прокинувся і це лише примара. Але ні, переді мною на валуні сидів Джоб, все в тому ж костюмі та білій сорочці, посміхаючись на всі свої 32 білі зуби, він радісно привітав мене:

- Джамбо!

Від здивування та відчуття якоїсь приреченості я  хмикнув і теж привітався:

- Джамбо!

 А в думках  крутилося : «Невже він чатував мене всю ніч біля намету? Так, треба віддати належне, хватка у хлопця чіпка! Але не рівна година, так можна і нарватися на пристойних намордень. Адже далеко не всім така увага до душі та нерви можуть здати».

- How did you sleep, - незворушно поцікавився Джоб.

«Ні, ну це треба вміти, нахабства йому, звичайно, не віднімати, — з усмішкою пробубнів я собі під ніс та відповів: — Сенькаю, а їм файн!»

Чи дратувала мене така нав’язлива увага з боку мого нового друга ? Ні, скоріш вона мене дивувала. Джоб нагадував мені віслюка з мультика про Шрека: такий же нав’язливий та непередбачуваний. Та  я вже зробив ставку на нього тому із цікавість спостерігав за розвитком подій. Або пан, або пропав — мислив я. Сподіваюся, вдача на моїй стороні. 

Я заходився збирати намет. Джоб, всупереч мого протесту, зголосився мені допомагати. Зрозумівши, що марно намагатися керувати стихією під ім'ям Джоб, я вирішив прийняти це явище як належне Після ми вирушили до місця куди мусила прибути решта групи туристів. Коли ми приїхали, нас зустрічала банда з 20 бідно одягнених африканців, які зовсім не походили на добродіїв  й заявлених туристів серед них не було. Серце забилося частіше. Ну, думаю, от і все, приїхали, кінцева станція, зараз мене вже точно пограбують… Але, слава тобі господи, мої побоювання були марними: ці хлопці виявилися носіями. Невдовзі з готелю привезли італійця Патріціо, а потім шведів Мону та Маркуса, тих самих європейців, про які говорив мій, абсолютно не нав'язливий, новий африканський друг.

Сходження на Кіліманджаро.

Село Мачаме, з якого починається сходження на Кіліманджаро, потопало в зелені бананових плантацій. Перед входом у парк потрібно зареєструватися в журналі, де ти залишаєш свої персональні дані, телефон, а у графі кількість днів перебування в парку, пропонувалося на вибір поставити: 6, 7 або 8 днів. Ми вказали 5, після чого нам почали пояснювати, що, мовляв, згідно з правилами та технікою безпеки, 5 днів ніяк не можна, а лише 6 і більше. Ми ж наполягали на 5-ти! І, зрештою, під нашим дружним натиском фортеця впала: управитель зателефонував вищому начальству і нам дали добро, але у разі невдачі, вся відповідальність лягала на нас. Ми прийняли умови.

Тільки після того, як ми опинилися на території парку, я та інші туристи з моєї групи, які теж, мабуть, як і я недуже довіряли Джобу, віддали випрошуваний їм аванс. І ось вона магія у дії: після отримання грошей Джоб безнапасно зник. Він сказав, що закупиться всім необхідним і потім наздожене. Такий розклад, звичайно, мені не сильно сподобався, але що робити, відступати вже нікуди, тільки повний уперед. "Люди не голки – знайдуться», - подумав я, і почав насолоджуватися красою тропічного лісу. За мить я вже ні про що не думав і, ні про що не турбувався — я був повністю захоплений чарівністю казкової природи. А тут, повірте, є чим зачаруватися. Краса краєвидів, що відкриваються, настільки могутня, що повністю захоплює вашу увагу, заповнюючи собою весь ваш внутрішній простір та розчиняє у собі. Жодних думок, тільки споглядання та відчуття насолоди від життя в цю конкретну мить.

Незабаром почав накрапувати дощ, який швидко переріс у затяжну зливу. І не встигнувши схаменутися, через три хвилини, я уже був з ніг до голови мокрий! Нам знадобилося чотири з половиною години, щоб дістатися до притулку «Machame Hut» – 2 890 м. Поставивши намет, я помітив кількох носіїв з нашої команди. Вони неподалік ставили намети для шведів та італійця. Трохи пізніше підійшов чоловік і почав командувати ними.

Я підійшов до нього і поцікавився куди подівся  Джоб. Хоча і так вже все було зрозуміло. Середніх років чоловік  з хитринкою в очах  вибулькнув «Мані».  Моє лице одразу відобразило всі мої  думки : «Що?! — брови зібралися до купки, а потім злетіли до верху, — Дулю тобі під ніс, а не мані! Ще нічого не зробив, а вже мані йому давай!». Після невеличкої паузи, задоволений реакцією, на яку очевидно і розраховував, африканець розплився у посмішці та поясним, що  він наш новий гід і звуть його Мані. А  Джоб залишився чекати нашого повернення біля підніжжя гори. Мої здогади щодо Джоба підтвердилися, що ніякий він не гід, ні директор, а звичайний зазивайло на відсотку. Але, як кажуть, хочеш жити — умій крутитись. Я його не засуджував, адже в основному він мене не обдурив: я таки підіймаюся на Кілі й обійшлося мені все це задоволення в половину дешевше, ніж пропонували інші. Так, згоден, ризиковано, але, друзі, Африка — це місце ризиків. Вони підстерігають тут на кожному кроці. Навіть там, де, здавалося б, абсолютно безпечно, на вас можливо вже йде полювання. І невидимі очі хижака пильно спостерігають за кожним вашим рухом. Африка вчить завжди бути на чеку та одночасно особливо не напружуватися. Hakuna Matata  — "ніяких турбот" (переклад суахілі) такий девіз місцевих. Мені зайшла така філософія. Я кров’ю відчував, що Африка то моє місце сили!

Вранці, висунувши голову з намету, крізь серпанок туману, я побачив… — Джоба. Жартую:) Але, якби побачив — не здивувався. Я вже до нього звик, і чогось ніби не вистачало.

А побачив я обриси гори Меру, що вимальовувались крізь серпанок туману. Кіліманджаро теж розщедрилася, наче східна красуня показала своє личко — білосніжну верхівку, яка нагадувала мені тістечко намазане білим кремом та любителі смачненького, як мурахи дерлися на її таку солодку і манливу вершину. Ціла низка людей, які бажали підкорити вершину, розтяглася по всьому маршруту. Я й не думав, що буде так багато охочих підкорити Кіліманджаро.

Через кілька годин підйому погода стала погіршуватися, помітно похолодало і почав накрапувати дощ. Прискоривши темп, ми нарешті вийшли на плато. Пройшовши з пів години по болоту, залишеному вчорашньою зливою, опинилися в таборі «Shira Camp» на висоті 3 940 м. Єдине, що тут вказувало на табір, так це два дерев'яні туалети та намети, що з’являлись як гриби після дощу. Незабаром і мій намет доповнив цей строкатий краєвид. Оскільки дощ і не думав припинятися, і під дощем ми вже вдосталь нагулялися, всі завалилися спати. А що робити, коли погода негулябельна, та й чотиригодинний підйом видався не з легких. А з попереднього сходження на Кенію, я вже засвоїв, що сили треба економити. І ніби я вже пройшов акліматизацію, але гора, так кажуть, може й не пустити. Так,  буває, що досвідчені альпіністи, які успішно сходили на вищі вершини, не можуть здолати гору, яка, здавалося б, не така складна і висока. А ще, дрищу простіше видертися на вершину ніж качку, тому що співвідношення маси тіла до легень у качка буде більше, і, відповідно, качку потрібно більше кисню для забезпечення нормального функціонування всього організму. А відомо, що чим вище,  тим нижче атмосферний тиск, і повітря стає більш розрідженим. Тобто молекули всіх складових його газів знаходяться на більш дальній відстані один від одного. І при вдиху звичного об'єму повітря — ми отримуємо менше кисню. Тож худих гірняшка менше турбує. Головне в підйомі — витривалість. Але все-таки бажано, щоб мінімальна фізпідготовка була. Я лишень сподівався, що цього разу буде легше.

Увечері, коли я прокинувся, розпогодилося. Одягнувшись тепліше, вийшов прогулятися. Кількість наметів, які я побачив, мене вразила. На тлі сірого каміння вони рясніли різними кольорами. Повітря було насичене пряними запахами, що збуджували апетит. Слинка потекла в животі замурчало. «Женю, ми хочемо жрати! — промовляв мій шлунок до мене, — Нагодуй нас, ось тільки не мівіною, будь ласка!»  І тут я побачив, як один з портерів заніс у великий намет-столову каструлю що диміла смачним паром  і одразу вийшов. У наметі нікого не залишилось  й одразу, виникла шалена ідея: залізти тихенько у намет, насипати тарілочку  смачненького й вийти, може ніхто не помітить… а якщо помітить, ну переплутав намет, з ким не буває? Їй-богу, не вб’ють же за це?! Гучний регіт туристів з сусіднього намету повернув мене у реальність.  «Господи, з голодухи, які тільки-но думки не пристануть», — промовив я, та пішов шукати свою команду. На цей раз з портерами мені не так підфартило, як це було у  Кенії, де мене пригощали їжею стиреною у своїх музунгу. Ну, як кажуть, не завжди котові масниця, буде і великий піст! Треба потерпіти! І на тому спасибі!

Знайшовши свою команду, за якою я був закріплений, і поспілкувавшись Мані, з'ясував, що завтра доведеться пройти два денні переходи, тому необхідно як слід поїсти та виспатися. «Еге ж, поїсти…», – мрійливо зітхнув я.  З вуст хмаринкою вирвалось дихання у холодне сутінкове повітря та розчинилося на тлі небокраю де вже  перші зірки запалили небо своїми яскравими вогниками. «Ну що ж, вдаримо по мінвінці та в люлю» — вдихаючи смачне повітря та потираючи живіт, сказав я сам собі та почимчикував до свого намету.

О сьомій годині ранку табір заворушився, портери вже у всю  порались: готували сніданки для своїх музунгу, збирали речі та намети. Я теж наслідував їхній приклад, зібрав намет та наповнив пляшки водою вирушив у дорогу. Погода видалася ясною, і попри присутність снігу під ногами, я чудово почував себе у сандалях та футболці. Слід пам'ятати, що тут, у горах, в Африці, особливе сонце і легко можна згоріти навіть у досить похмуру погоду. Тож якщо не хочете страждати від сонячних опіків — сонцезахисним кремом, кепками та одягом із закритим рукавом не слід нехтувати навіть у похмуру погоду. Повірте, дискомфорту та труднощів на вашому шляху буде достатньо, і не варто залучати додатковий стрес для вашого організму.

Після того, як ми піднялися, поступово почався спуск. До обіду ми дісталися до табору «Baranko», розташованому на висоті 3 950 м. П'ятнадцять хвилин відпочинку та пачка печива, і знову в дорогу до скелі, яка височіла на 150 метрів. Нею вже дерлися носії. Набравшись духу, й ми почали підйом. Деякі ділянки виявились досить складними та навіть небезпечними. Ось, наприклад, потрібно було розтягнутися практично в шпагаті, чіпляючись руками за виступи та виїмки в скелі, щоб переступити невеликий обрив на висоті метрів так 100, без будь-якої страховки. А ззаду, нагадаю, у мене важкий рюкзак. А уявіть як воно портерам із 20, а то й 40 кілограмовими баулами за спиною? Вкотре я був вражений їхньою витривалістю та мужністю.

Складність ділянки з лишком компенсувалася красою панорами, що відкрилась. Тут головне не завтикати та від захоплення не впасти випадково вниз. Маленький табір Баранко губився серед грандіозної гірської панорами, а невеликий струмок нижче перетворювався на чудовий водоспад із трьома каскадами.

Вибравшись на гору, ми стали петляти кам'янистою доріжкою, якої не було кінця і краю. Час втратив будь-який сенс, ми йшли як роботи, а коли хтось втомлювався, робили невеликі привали. Я періодично лягав на спину, щоб вирівняти хребет, адже цілий день йшли з рюкзаками. І ось він – табір «Karango», розташований на висоті 4 200 м. Як тільки я поставив намет, одразу відчув ознаки «гірняшки»: почала боліти голова. Водночас Мані по дорозі втратив свої «мані» і вирушив їх шукати. Скромно поївши та наказавши своєму шлунку чекати кращих часів, я ліг спати.

Прокинувшись зі сходом, я був вражений видом на вершину, що відкрився переді мною: перші промені сонця вже торкнулися її засніженої вершини, і вона засяяла як діамант на сцені в променях софітів; трохи нижче, щільна пелена з хмар немов пелерина огортала її з усіх боків надаючи Кіліманджаро особливого шарму. Я не міг намилуватися красою цього кадру, але треба було збиратися, сьогодні важливий день: ми робимо останній марш-кидок до штурмового табору і вночі вирушаємо підкорювати вершину. Наступний світанок, сподіваюся, я вже зустрічатиму на вершині.

Попри те, що день учора видався важким, самопочуття у всіх було гарне. І це дарувало надію, що, можливо, обійдеться без гірняшки. Ми швидко зібралися й першими вирушити в дорогу. Йшли досить повільно, адже гори не люблять квапливих. Наш гід весь час про це нагадував, повторюючи нам як мантру магічні слова: «поле, поле», що в перекладі з місцевого означає «повільніше, повільніше». І хоч йшли ми не квапливим кроком, але вже за дві години були в штурмовому таборі «Barafu Hut», що розташувався на висоті 4 700 м.

Тепер за планом відпочинок, треба набратися сил перед штурмом. Сходження й потім спуск має бути довгим і нелегким, адже йти всю ніч до світанку, а потім цілий день спускатися. Той, хто не був у горах, може помилково подумати, що спускатись це легко, але смію вас запевнити, що це не так! Альпіністи кажуть, що вдалий підйом — це лише 30% успіху. Згідно зі статистикою, більшість травм у горах відбувається саме під час спусків. Дається взнаки втома, а навантаження на коліна і стопи більше ніж при підйомі. І, якщо нехтувати правилами безпеки при спуску, то висока ймовірність отримати травму. Будьте, будь ласка, пильні та обережні!

Я заходився встановлювати намет, а поруч, зовсім не лякаючись мене, доїдали залишки чиєїсь трапези досить великі й незвичайні ворони з білими комірами на шиї та масивними дзьобами. Вони вже звикли до постійного потоку людей і шарової їжі. «Он які вгодовані, добре їм», — із заздрістю подумав я. Відсутність ситної, смачної їжі — це для мене справжнє випробування. Люблю поїсти смачно і багато.   Дуже хотілося зжерти великий і жирний шмат м'яса. Але, правда, гіди не рекомендують обжиратися тяжкою їжею перед сходженням. Кава і міцний чай теж можуть згубно вплинути на ваш стан здоров'я і цим перешкодити сходженню. А про алкоголь я взагалі мовчу. Чув історію, як група друзів залізла досить успішно, без проблем, на вершину, там відкоркували пляшечку шампанського, і панночка після кількох ковтків просто відключилася. А на вершині довго залишатися не можна, може розвинутись гірська хвороба. Довелося спускати тіло на собі коханому жінки, і це завдання не з легких. Тут одному б спуститись без травм, а тягнути на собі ще кілограм так 60, і поготів. Не заздрю хлопцю.

Спати не хотілося, але треба було постаратися. Я лежав у наметі та думав про те, як одне рішення, одна мить може круто змінити життя. П'ять років тому у мене з друзями почалася суперечка, вже й не пам'ятаю з чого раптом ми заговорили саме про Кіліманджаро, але мої друзі стверджували, що без підготовки абсолютно неможливо піднятися на Кілі. Я ж був іншої думки, і заклався з ними на п'ять тортів, що зійду на Кілі без досвіду та підготовки. Я збирався це зробити через рік, але ця пригода вимагає чималих капіталовкладень, яких у мене не було на той момент. Працюючи археологом та підробляючи гідом, багато не заробиш. Хтось скаже ось ненормальний, ну посперечалися і посперечалися, чого з жару на емоціях не скажеш?! Буває! Буває, але не зі мною, характер у мене такий: якщо щось вирішив — тому й бути! Завдяки моїй впертості й цілеспрямованості я завжди рано чи пізно домагаюсь поставленої мети. А невгамовна жага пригод змушує мене знову і знову розпускати вітрила і прямувати в таємничу далечінь незвіданих горизонтів. Когось лякає нове і незвідане, а для мене смерті подібно одноманітність й монотонність повсякденного життя.

Отже, на кону п'ять тортів, а солодке для мене — це величезний стимул. Один великий торт я можу з'їсти за один раз. І цілком підтримую Карлсона, що краще одна свічка та п'ять тортів! Люблю смаколики й нічого вдіяти з цим не можу, та й не хочу! Навіщо відмовляти собі у задоволенні. Згадуючи про тортики, у мене забурчало в животі. Ммм, я б зараз із задоволенням заточив тортик і не один! Перевернувшись на бік, з мріями про торти, я заснув.

Увечері, коли прокинувся, почав збирати речі та готувати фототехніку до штурму Кіліманджаро. За планом ми мали вийти опівночі. За пів години до зазначеного часу задзвонив будильник. Знайшовши ліхтарик та одягнувшись, вийшов назовні. Свіже морозне повітря вдарило в обличчя, небо було вкрите зірковим килимом, а круглий диск місяця зачепившись за одну з вершин Кіліманджаро — Мавензі та сяяв, як зірка на новорічній ялинці. Казка! Знаючи, що мене обов'язково почне мучити гірська хвороба, я прийняв одразу три таблетки «діакарба» і в дорогу.

Ішли повільно, кожен крок давався нелегко. Чим вище ми підіймалися, тим складніше ставало дихати. Ми робили часті привали, щоб перепочити. На одному з таких привалів, коли відкрився гарний огляд на маршрут, я побачив, як сотні вогників від ліхтариків туристів, що вийшли на штурм, гігантською гірляндою розтягнулися по всьому маршруту сходження. І це не просто вогники — це мрії, що сходять на вершину свого здійснення. З першими променями сонця вогники згаснуть — мрії здійсняться! Сотні мрійників, що подолали складний і довгий шлях, та піднялися на вершину, стануть щасливими володарями незабутніх, яскравих вражень та емоцій. Горизонт їх можливостей розшириться, вони стануть сильнішими. Адже кожного разу виходячи за межі ти розширюєш свій простір можливостей.  Моя ж мрія з витримкою — п'ять років маринувалась. Сподіваюся, що сьогодні я її відкоркую та відпущу у світ, де живуть мрії. Нехай летить – знайде собі нового мрійника.

Однією із суттєвих проблем при сходженні — замерзання рук та ніг. Як би ти не утеплився, вони все одно замерзають, тому що ви рухаєтеся дуже повільно. Це зараз вже з'явилися у продажу невеликі хімічні грілочки, які можна засунути в рукавички, взуття та вони зігріватимуть вас. Не знаю, може й тоді, у 2005 році, вони теж існували, але я про них нічого на той момент не знав. Довелося померзнути, що вдієш. Найскладнішим же відрізок на шляху, видався підйом по дрібному гравію, піску та попелу. І так кожен крок дається важко, а тут: три вперед, а два назад — ноги раз у раз з'їжджали.

О п'ятій ранку ми нарешті вийшли на стелу Поінт — вершину кратера Кіліманджаро. Це перша перемога на шляху до вершини, тут усі вітають одне одного. А частина туристів закінчують своє сходження саме тут – біля стели. Хоча звідси до найвищого піка Африки Ухуру  рукою сягнути, але на горі інший вимір, і кожен метр тут перетворюється на кілометр із перешкодами: не всі витримують навантаження.

Шлях по краю кратера був легшим, але далася взнаки загальна втома, і здавалося, що сили покинули та зробити ще хоч один крок абсолютно  неможливо. Відсутність кисню видавила з голови всі думки та тривоги. Лише голос Карлсона всередині мене мотивуючи підбадьорював: «Давай, Жеко! Ти можеш! Я в тебе вірю! Здолав Кенію — здолаєш і Кілі! На кону п'ять тортів ми не можемо програти! Отак, молодчина, давай ще один крок, ще…» І я повільно, але впевнено йшов до мети. Під ногами хрумтів сніг, зліва вже вимальовувалися контури великого льодовика Кухумбу, та склалося враження, що це не гора, а шлях до північного полюса. 

Мані зупинився і вказавши нам шлях рукою сказав: "Onward to your own victory" (Вперед до своєї перемоги). Ще кілька кроків і ось вона щаслива мить довгоочікуваного і такого бажаного звершення: рука торкнулася дерев'яної таблички — я на найвищій вершині світу, що окремо стоїть, я на даху Африки — піку Ухуру на висоті 5 895 м, в оселі богів, згідно з віруваннями місцевих. Я Бог! Жартую, звичайно, але чесно, моя самооцінка, моя впевненість у собі та у своїх силах зросла. Переборюючи складності, ти долаєш себе, свої слабкості, всі свої не хочу та не можу. Доводиш собі та всім, хто в тебе не вірить, але насамперед собі, що можеш більше, можеш досягти поставленої мети, якою б складною вона не виявилася. Ти  зміг зараз – зможеш й надалі!

Через те, що було ще темно, нам довелося трохи померзнути, чекаючи світанку. Моє тіло тремтіло від холоду, здавалося, що час зупинився і світанок ніколи не настане. І ось воно диво: на горизонті спалахнула рятівна яскрава смужка. Зігріваюча і підбадьорлива хвиля щастя прокотилося тілом. Та вже за двадцять хвилин я став свідками грандіозного світанку на Кіліманджаро. Косий сонячний промінь пробіг по табличці та врізався в льодовик. Гора «Бога холоду» засяяла, і разом з нею я, адже зараз ми одне ціле: я частина вершини Кіліманджаро. Хтось цієї миті, з низу, дивиться на вершину і мріє, тоді як моя мрія, з багатьма іншими, засяяла у променях ранкового сонця.  Круто!

Сходження подолано, попереду довгий і складний спуск. Назад, до табору, ми спустилися досить швидко, оскільки з'їжджали тим лавовим ґрунтом, якого так боялися вночі. Опинившись у таборі, ми зібрали свої речі та продовжили спуск. Через кілька годин ходи — стопи, коліна, м'язи кричали болем та втомою:

— Женю, ти нелюд! Досить знущатися з власного організму. Ми втомилися і хочемо жерти! Де обіцяні торти!

— Ще трохи, ще пару метрів  — умовляв я себе.

Але за кожним поворотом відкривалася все нова і нова ділянка, здавалося нескінченної розбитої кам’яної дороги, що сходинками йшла до низу. Вся краса, яка оточувала нас і так захоплювала на початку шляху, втратила над нами силу. Дика втома і кількість вражень, та ще яких, на один день припало більше ніж достатньо і вже просто не влазило. Все чого хотілося — то це дістатися до підніжжя гори, прийняти душ, поїсти та завалитися спати. Ось така, подорожі дикуном сприяють тому, що ти починаєш цінувати прості речі, до яких вже звик і сприймаєш як належне.

До обіду ми спустилися у табору «Mveka»  — 3 100 м. Небо почало хмуритися й це спонукало нас прискоритись.  Тепер стежка тяглася через тропічний ліс. Я все ж таки знаходив у собі сили милуватися навколишнім світом. А Мані тим часом обробляв нас, намагаючись у зухвалій формі нав'язати свою суму чайових! І ось вона фінішна пряма, аж  не вірилося. Не знаю, чому я був радий більше — сходженню на пік чи спуску до підніжжя гори? І те й інше викликало в мені бурю позитивних емоцій, тільки цього разу була ще невеличкий сум, щодо того, що все скінчилося. Я тоді ще не знав, що повернуся сюди й підкорю ще не раз прекрасну Кіліманджаро.

Пригоди на острові Занзібар.

Далі мій шлях лежав до Індійського океану. Я на кілька днів зупинився у мого доброго знайомого Рефата, що жив за 100 метрів від Океану в Дар-ес-Саламі. Але мені хотілося ще більшої близькості до давньої водної стихії. І я вирішив, що непогано було б вирушити на Занзібар — острів, що, як і Кіліманджаро, є візитівкою Танзанії. Танзанія, власне, і стала Танзанією завдяки об'єднанню в 1964 р. континентальної Танганіки з архіпелагом Занзібар. Не був на Занзібарі — вважай, що не був у Танзанії! Вирішено! Їду на Занзібар!

До острова я прибув на поромі та цілий день присвятив вивченню старого міста та його околиць. З самого ранку немилосердно пекло сонце. Тільки тепер я оцінив гідність вузьких вуличок у лабіринті яких можна заблукати,  вони давали хоч якусь тінь. Хто любить все старовинне та яскраве – це ваше місце. Африка – це взагалі калейдоскоп із яскравих фарб. Місцеві віддають перевагу барвистому одягу, а магазинчики, наповнені строкатими товарами, які так і кричать: «не проходьте повз». Та й продавці не позбавлені нахабства, чіплятимуться мало не за руки. Деяких з них не так легко позбутися, вони цілком можуть переслідувати вас якийсь час поки повністю не втратить надію. А вона в них досить велика. Тож будьте готові до пильної уваги. І так, мало не забув, на ринках до вас можуть чіплятися так звані посередники-зазивали. Вони будуть залучати вас до певного торговця у якого нібито найсмачніші та найдешевші фрукти або будь-яка інша їжа. За таку люб'язність з їхнього боку, вони, природно, чекатимуть на винагороду. Деякі з них досить агресивні. І взагалі будьте пильні: телефони, гроші та коштовності краще сховати кудись у сумочку, яку ви щільно триматимете при собі.

Прогулявшись старовинними кварталами, обійшовши форт я почав шукати чистий пляж. І дізнався у місцевих, що найкраще місце для купання розташоване в самій північній точці острова, в селі Нунгві або ж на східному узбережжі в селі Чвака. Наступного дня я вже трясся в дала-дала занзібарськими дорогами у бік Нунгві. Дорогою, перед очима пропливали   місцеві халупи із солом'яними дахами, що губилися у бананових чагарниках. Чи не єдиним засобом пересування у цьому селі виявилися воли та осли. Деякі з них мали дуже відповідальну і престижну роботу – вони розвозили кока-колу курортом.

Я вийшов до пляжу, на березі розташовувалися розкішні котеджі, які відмінно гармонували зі сліпучо-білим піском. В результаті відпливу Індійський океан пішов від берега на два кілометри. Крокуючи дном океану, я попрямував до його вод. Настрій був просто «акуномататівський». Вітер приємно обдував розпалене на сонці тіло, а перед очима розгорталась умиротворена краса океанських просторів. На обрії виднілися вітрила рибальських баркасів. Здалеку здавалося, що вони пливуть небом. Там, де вода через не глибокі виїмки залишилася, можна було спостерігати за рифовим життям, що кипіло там на повну. Тут же метушилися діти, що ловили дрібну рибку, полонену в неглибоких коралових басейнах, а жінки збирали молюсків. Чим далі я йшов від берега, тим більше ставало водних ділянок.

Невдовзі місцеві жителі почали повертатися. Це був сигнал, що океан повертається і мені слід було б наслідувати їх приклад. Але на той час мізки трохи підплавилися і мною керували почуття. Розпалений сонцем і зачарований хвилями я з неприхованою пристрастю жадав опинитися в обіймах солоного океану. Немов метелик, що летить на світ, втративши над собою всякий контроль, я попрямував до морської безодні. І ніщо цим шляхом не могло мене зупинити. Якби раптом мені перегородив шлях слон — я його посунув би. Таке велике було моє бажання викупатися. Ще трохи зусиль і ось він екстаз: м'яка, тепла і водночас освіжаюча вода, ніжно обійняло моє тіло дарувавши таке бажане полегшення. Ніщо так не підносить на вершину найприємніших почуттів, як бажання, здобуте шляхом подолання складнощів. Все що доступно — має швидкопрохідний ефект щастя. Тоді як  важко здобуте має великий обсяг радості та запам'ятовується надовго.

Немов дитина, забувши про все на світі, я хлюпався і кайфував доти, доки не помітив, що рифовий острівець з катастрофічною швидкістю почав йти під воду. Схопивши сумку з фототехнікою, я поспішив до далекої суші. І насилу встиг. Якоїсь миті вода почала доходити мені до плечей, довелося йти з піднятими руками, щоб не замочити техніку. Хоча, коли сюди йшов, на цьому місці навіть не намочив плавок. Відчувалася сильна бічна течія, добре, що прозорість води дозволяла мені не наступати на морських їжаків. Вдало діставшись берега, я був щасливий, що врятував техніку! Сам створив проблему – сам вирішив! Отримай ендорфінову цукерку! Так, чого не відібрати в мене, так це вміння потрапляти в різні пригоди. Адже найчастіше потрапляють у пригоду ті, хто їх сам створює!

Відвідавши Інтернет, я виявив повідомлення, як ви думаєте від кого?:) Правильно, — Джоба. Він запрошував мене з трьома росіянами вирушити до кратера Нгоронгоро. Але мені потрібно було більше ніж кратер. Я хотів пройти пішки через кратер Нгоронгоро, Олмоті та Емпакай, після чого зійти на священну для масаїв гору Ол-Діньо-Ленаї (Будинок Бога) і спуститися до озера Натрон. Весь маршрут зайняв би близько 250 км. Я усвідомлював, що знайти провідника, який би погодився на таку авантюру, буде складно, тому й написав Джобу. Авантюрист підтримає авантюриста. І Джоб поголився вирушити зі мною в пригоду століття. Але в Моші, у вказаний час, він не з'явився. Чомусь я не здивувався і не засмутився, розраховувати на Джоба все одно, що розраховувати на диво: може статися, але швидше ні, ніж так. Ще трохи почекавши, я подався на вокзал без нього. Коли сів в дала-дала, почув знайомий голос: "Рафік (друг - суах.), А я?".

Зробивши пересадку в Аруші, ми поїхали до селища Мто-ва-Мбу. Там я зупинився у кемпінгу, де познайомився з масаєм Ісаком. Це був вже  не молодий, але й не старий, середніх років худорлявий чоловік вдягнений у традиційну масйську накидку шука. Він розмовляв англійською та мав мобільний телефон. Кожна людина, яку ми зустрічаємо на своєму шляху, наче таємничі дверцята в інший світ. Ніколи не знаєш що за ними й куди потрапиш відчинивши їх. Ісак став тим порталом, що привів мене у світ масаїв, де я знайшов свій шлях.

Утрьох, я, Ісак та Джоб, ми сиділи у місцевій забігайлівці обмірковуючи плани на майбутню подорож. Коли все узгодили, Джоб вирушив розшукувати машину назавтра, залишивши нас удвох. Попри антисанітарію, я наважився скуштувати банановий суп, що на смак несподівано виявився схожим на наш борщ. Повернувшись, Джоб заявив, що місцеві комерсанти хочуть взяти високу плату, тож доведеться їхати до іншого села.

Подальші події можна оцінювати по-різному – випадковість чи закономірність, судіть самі. В останню хвилину, перед від'їздом, ми вискочили з маршрутки, оскільки Джобу вдалося порозумітися з двома місцевими. У цей момент проїжджав джип. Джоб, помітивши його наближення, ні з того ні сього, пригнувся і почав ховатися за машину, що стояла біля дороги. Але це бідолашному не допомогло. З джипа вискочили двоє білих хлопців, схопивши Джоба, вони відважили йому пару ляпасів. А потім, погрожуючи поліцією, заштовхали в джип. Від несподіванки я злегка так підхрінів, але почувши російський мат, вирішив втрутитися і поцікавився, що в біса таке відбувається, що за пограбування серед білого дня? Адже по суті вони викрали мого провідника. На що руссо туристо пообіцяли ввечері зайти до мене і пояснити все. Сіли у джип та поїхали. Почухавши потилицю, я сів у маршрутку і повернулися в кемпінг. Такою є Африка, вона безцеремонно втручається твої плани та змінює  їх. Мене проводжали натовпи дітлахів, які спостерігали за тим, що відбувається, та кричали на все село: «Мзунгу, джамбазі! (Білі, бандити)».

Цей  саме той випадок, коли кажуть, що все, що робиться, — все на краще! Приїхавши до табору,  разом з Ісаком, я вирушив в одне з сіл де жило плем'я масаїв, там я зробив доленосний знімок, який вплинув на моє подальше життя. Цю історію я докладніше описав у іншому звіті про мої пригоди, який ви можете знайти на моєму сайті. Називається: «На велосипеді Африкою». Якщо буде цікаво, можете почитати, тут же я не буду детально зупинятися на цьому моменті.

Увечері Олена, Юра та Макс, ті самі росіяни, які затримали Джоба, розповіли історію, що Джоб їм «навіша локшини» про Нгоронго і всякі байки про пригоди одного українця й пообіцяв влаштувати спільне сафарі. Після цього Джоб взяв із них аванс у розмірі 120 $ і зник. Поліція «збилася з ніг», розшукуючи його. Вони й припустити не могли, що за 200 км від Моші їхні дороги з Джобом знову перетнуться і вони його самі здадуть у поліцію!

Виходить, що Джоб шахрай. Однак  мене, італійців та шведа він же не обдурив! Можливо все не так однозначно?! Коли вся ця ситуація сталася, та вони під’їхали на джипі  дівчина  вигукнула : «Ось цей хохол про якого  виродок Джоб казав». У мене одразу виникла огида до цих хамів.

Наступного у компанії з іншими туристами я відправився  до кратера Нгоронгоро — найбільший в світі кратер.   Здійснивши оплату, ми в'їхали у ворота парку ґрунтовим серпантином і почали підійматися, раз у раз пропускаючи через дорогу мавп. Вигляд із краю кратера просто захоплював дух. Колись (2,5 млн тому) вулкан, розміром із Кіліманджаро, вибухнув. Від цього вибуху утворився величезний кратер – 20 км у діаметрі. Згодом кратер став одним із найбільш густонаселених тваринами районів Африки. Тут же, на краю кратера, стояв кам'яний обеліск людям, які загинули у боротьбі за збереження цього унікального куточка дикої природи. Спустившись у кратер, дике захоплення об’єднало всіх перетворив на дітей. Адже дітям для розуміння одне одного не потрібно знання мов.  Ми тикали пальцями на різних тваринах: гну, зебр, антилоп буйволів, жираф тощо. Потім було содове озеро, болото з бегемотами, буйволи, леви, носороги, гієни, бородавники та страуси. Тварини практично не реагували на нас, їхні погляди, спрямовані в наш бік, казали: «Знову зоопарк приїхав, коли все це закінчиться?»

Намилувавшись видами та тваринами, ми з Ісаком поїхали оформляти для мене рейнджера. Цим нещасним виявився пузатенький чоловік. Переконавшись, що це не розіграш, обличчя його змінилося і він з таким виглядом, ніби його забирають на фронт, подався отримувати рушницю. Минуло пів години, і ми вже почали думати, а чи не подався він до села, щоб попрощатися зі своїми родичами. Нарешті він з'явився, але без рушниці. Його супроводжував чи то друг, чи якийсь родич. Удвох вони почали гаряче сперечатися, вимагаючи, щоб йому на зворотному шляху замовили машину за вартістю літака, оскільки маршрут надзвичайно важкий. Ні вимога квитанції про сплату, ні осоромлення доблесної честі африканського ковбоя не змогли змінити ситуацію. Так, несподівано виникли непередбачені обставини, які завадили здійсненню моїх планів щодо трекінгу через кратери та вулкани до озера Натрон. Зробивши дві невдалі спроби, я вирішив відмовитися від початкового плану. А може, хто його знає, навпаки — вдалі, може, доля від чого недоброго мене відвела. У будь-якому випадку мислити в позитивному ключі завжди краще!

Весь наступний день я присвятив збору інформації та підготовці до нового маршруту. Сидячи в масайському бомі з масаєм Ісаком, який вирішив мене супроводжувати, ми обговорювали майбутній план. Місця, якими ми мали йти — дикі, тож ночувати треба було в масайських поселеннях.

Коли за  вікном виникла хмара пилу,  яку здійняла  худоба що поверталася з пасовиська, ми вийшли на двір. Сонце вже хилилося до горизонту. Дивлячись у слід худоби, Ісак з сумом в очах промовив : « Африка вже не та… Зменшується поголів’я, зникають тварини у буші, вимирають племена… ».  Я згадав маленького хлопчика з масайського поселення, що дивився у порожню загіндля для худоби – це був погляд у його майбутнє, яке не обіцяло нічого доброго. 

Цілу ніч я мучився у роздумах: бути чи не бути. І зрештою, все як слід зваживши та оцінивши, вирішив залишити цей піший похід до наступного разу.

Через двадцять чотири години я вже мочив ноги в озері Вікторія, що розкинуло свої води в межах міста Мванза. Крім озера Вікторія, місто виділялося тим, що всюди були кам'яні стовпи, а будинки спускалися на тераси. Не гаючи часу, я вирушив у порт. Перше, що мене збентежило, це відсутність людей та квиткових кас. Вантажники, побачивши мене, кидали роботу і з подивом розглядали. Щось тут не так, подумав я. Підійшов до одного з вантажників і поцікавився місцезнаходженням кас, «добра» людина вказала мені на будиночок, який виявився місцевим відділенням поліції. З'ясувавши, що я не шпигун, товстий поліціянт у цивільному на запитання: "Де каси?", відповів: "Які каси, це південний вантажний порт". Далі мені вдалося з'ясувати, що пасажирських сполучень з Угандою не існує вже кілька років. Пасажирського шляху немає, але існує вантажний!? От скажіть, воно мені треба? Дозвіл на таку авантюру могли дати лише портовий бос та капітан судна. Ідеї «фікс» — ідеї, що не піддаються переконанню шляхом розумних пояснень і логічної аргументації, — моя фірмова фішка.

Невдовзі під'їхала шикарна машина і з неї вийшов чоловік: я зрозумів, мені до нього. Бос виявився стовідсотковим бюрократом: "Ні, це неможливо, порушення портового статуту, капітан на це не піде!". Але від мене так просто не відбудешся. Адже ще одна моя фішка – добазарюватись! Що з успіхом і зрештою я зробив. Перешкода була усунена, причому без хабарів. Вони, мабуть, зрозуміли, що я так просто не відмовлюся від своєї витівки та, якщо вони мені не поступляться, я піду вплав. А бути вбивцями не хотілося, адже не кожній людині дано переплисти друге за величиною озеро у світі.

Бос дав добро і за свідків попередив, що, якщо в Уганді у мене, як у нелегала, виникнуть проблеми, відповідати доведеться самому! Я кивнув головою. Що вперше чи що? Розв'язувати проблеми — це звичайна повсякденність. Проблеми, перепони, завдання – це невіддільна  складова пригод. А пригоди я люблю і завжди готовий до них!

З берега портові службовці, поліціянти та бос махали мені рукою, такого божевільного музунгу вони, мабуть, ще у своєму житті не зустрічали. Хтось крикнув: Сафарі іжема! (Щасливої ​​дороги)". Помахавши їм у відповідь, я спрямував свій погляд на безкрайнє озеро – море: десь там, попереду, на мене вже чекала невидима Уганда.

Африка — гарний вчитель. Тут кожної миті можна пережити досвід який змінить твоє ставлення до життя. Безперечна  краса тут існує поряд з руйнівною бідністю. І щоб зрозуміти Африку, треба пережити, відчути всю дивовижність її місць.

Не відмовляйтесь від своїх мрій, навіть коли вони здаються недосяжними. На то вони й мрії. Дослухайтесь до свого серця  й дійте. Та все буде!;)