Восхождение на Гору Кения

Сперечатися, кажуть, дурна справа. А ще, що в суперечці народжується істина. А я можу сказати, що суперечка приводить до мрії. Так, одного разу у 2000-ому я посперечався, і завдяки цьому  чудовим образом у 2005 потрапив до «Книги рекордів України» за  те, що зійшов на три найвищі вершини Африки за 50 днів! П'ятдесятиденна експедиція проходила за канонами «дикого туризму», що унеможливлювало користування послугами носіїв, забезпечення їжею, транспортом тощо. Також у цій мандрівці я роблю доленосне фото, яке виграє конкурс і потрапляє на обкладинку «National Geographic» Україна та дає путівку у наступну пригоду Африкою.  Так в мене з’являється проєкт «Wild Travel».  

Тож в цій  історії я розповім вам  про те, як одна мить, одне рішення може стати тим трампліном, який приведе вас у життя вашої мрії. Про віру в себе здатну підняти на найвищу вершину світу, що окремо стоїть. Про те, що навіть найнеймовірніші, нереальні ідеї можна втілити вжиття, головне діяти. Про нелегкий шлях мрії від зародження до втілення. Про ризики, про перемоги,  неймовірні пригоди що надихають та розпалюють життєвий вогонь. Про красу що наснажує, та біль що стискає серце. Про Африку, яка переплавляє та змінює вас зсередини. Вона як червона таблетка Морфеуса, яку одного разу спробувавши ви вже ніколи не будите колишнім.

Подорож до Африки – це найдивовижніша магія, яка тільки може статися з вами. І зі мною вона трапилася, чому я дуже рада і вдячний всім, хто допоміг цій казці справдитися.Про все це і багато іншого ви почитаєте в моєму звіті про пригоди під назвою "Три вершини Африки". Ну що ж, поїхали!

Отже, у рамках проєкту під назвою «Пізнаючи східну Африку», або «Подорож найцікавішими місцями Африки», мені довелося зійти на три найвищі вершини Африки: Кіліманджаро, пік Ухурі – 5895 м (Танзанія); гору Кенія, пік Лєнана — 4986 м (Кенія)  (найвища точка гори, пік Бастіан – 5199 м доступний тільки професійним альпіністам) та на гору Рувензорі, пік Маргеріта – 5109 м (Уганда).  Першою вершину яку я мав підкорити була вершина гори Кенія, що знаходилась у дивовижній  Кенії.

Якщо ви відчуваєте себе трошки Мауглі, то Кенія якраз та країна, що задовольнить ваші дикі побажання. Тут ви цілком можете прокататися на ліані разом з мавпами, прогулятися у компанії зі слоном та леопардом, поспілкуватися з бегемотами, помилуватися граціозними фламінго, завітати  у гості  до зебр та буйволів, привітатися з царем звірів — левом, відвідати носорога та інших тварин яких на території Кенії сотні видів й багато з яких ви ніде більше у світі не зустріните. У країни розташовано  59 заповідників та парків, що розкинулися на сотні кілометрів. Тож тварини цілком вільні проживають на величезних територіях  де є й  тропічні ліси, й напівпустелі, гори, серед яких друга за величиною гра Африки — Кенія з 11-ю льодовиками на вершині, вулкани, чисельні озера, включаючи знамените озеро Вікторі, жваві річки, Індійський океан,  Велика рифтова долина, що  розділяє континент на дві нерівні частини та багато іншого, що неодмінно вразить вас.

І саме ця чудова країна стала моєю першою закордонною мандрівкою. Це було кохання з першого погляду. І я зрозумів, що з  Африки неможливо поїхати, вона назавжди залишиться у середині, тому що Африка – це не місце, а стан!

Моя мрія, наче метелик, набула крил, і ось я лечу над світом назустріч воістину дивовижним пригодам. Лечу у прямому та переносному сеансах, адже це моя перша подорож за кордон, та ще й куди?! У гарячу та дику Африку! Зараз, коли ти читаєш цю мою пригоду, тури до Африки — це не новинка і, можливо, навіть звичайна справа, як і відпочинок у Туреччині. А далекого 2005 року навіть відпочинок у Єгипті був чимось екзотичним, не кажучи вже про інші країни гарячого континенту і тим більше сходження на його найвищі вершини. До цього моменту, окрім того, що я ніколи не бував за межами України, я ще й не мав досвіду сходження на такі високі гори. Найвища гора, яку я підкорював — це Говерла висотою 2 061 м.  Так що мене чекало багато всього нового, дуже цікавого і незвіданого. Важко передати словами той обсяг почуттів, що я відчував у момент посадки на літак, та й протягом всієї подорожі Африкою. Я тоді ще не знав і навіть не підозрював, як круто вплине на моє життя цей вояж. Це можна порівняти зі стрибком з урвища у прірву невідомого: або ти впадеш та розчаруєшся, або полетиш на зустріч з мрією. І я полетів — полетів у нове життя повне пригод.

Політ пройшов нормально, і ось я в аеропорту Найробі. Подорож до Східної Африки почалася. Ніч хоч око виколи, на годиннику початок п'ятого. Сонний марю до стійок, заповнюю декларацію, і в паспорті з'являється моя перша віза: кенійська. Отримавши багаж, виходжу з аеропорту. Тепле нічне повітря, насичене запахами екзотичних квітів, приємно обволікає тіло. Вуха вловлюють незнайомі звуки: крики нічних птахів, цикад, а заразом і пропозиції місцевих таксистів. Однак грошей не так багато, якби хотілося, треба економити, тож таксисти йдуть геть. Чимчикую у напрямку до розмальованих яскравими фарбами маршруток, які тут називаються «матату». Вони наче галерея з графіті  на колесах. На дорозі мене зустрічає абориген – величезний чорний жук. «Ну ось, почалося… — подумки відмітив я. — Як і обіцяли, навколо жуки, павуки та змії… Пригоди тут чекають на кожному кроці. Welcome to Africa!»

Дочекавшись рейсового автобуса, я вирушив до Найробі. Попри те, що була лише 5 годин ранку, мешканці столиці вже у всю вирували, кожен поспішав у своїх справах. Через вікно маршрутки, наче кадри з кінофільму, переді мною розгорталося столичне життя. Тут краса межує з руйнівною бідністю. Ось на тлі хмарочосів пасуться у полі жирафи. Уздовж доріг, на в’їзді в місто, милують око сади у горщиках на продаж. А далі нетрі, район Кібера, що є другими за величиною нетрями Африки. Тут люди мешкають в халупах у бідності та злиднях, а поруч шикарні вілли, діловий центр що втопають у зелені.  А ось людина, у прямому сенсі, біжить  скоріше на роботу, щоб зекономити на транспорті. На полювання вийшли надокучливі торгівці, таксисти, чаклуни та злодюжки. Це місце де небезпека наче тінь крокує поряд: розслаблятися тут не варто. Обмотані колючим дротом паркани покликані від неї захистити садиби найробських багатіїв. Столиця Кенії стабільно входить в список найнебезпечніших міст світу. Однозначно це місце контрастів, воно вражає та врізається у пам'ять, адже те, що шокує — закарбовується у наших спогадах надовго.

Дорогою на вокзал я зайшов у невелику туристичну компанію. Там я дізнався, що для сходження треба обзавестися командою з 4-ох чоловік. Це гід, два портери та кухар. Тобто, я маю їх винайняти, так би мовити, добровільно-примусово. Звісно мене такий розклад не влаштовував. Адже, як я вже вище писав, згідно з програмою я маю зійти на три вершини по законах «дикого туризму». Інакше кажучи, без сторонньої допомоги — самостійно. Лише гід може супроводжувати мене, адже без гіда на гору зась, такі внутрішні правила.  Зав’язалась дискусія з персоналом турфірми, яка затягнулася аж на дві години. Зрештою вдалося переконати кенійців, що я прихильник «дикого туризму» і що мені достатньо виділити лише гіда. Таким чином мені дістався Джозеф. Він належав до землеробської народності кікуя, що заселяє схили гори Кенія, тому знав її як «п'ять пальців».

Наступного дня я сів у матату та вирушив у дорогу. Перше, що впало в око та запам'яталось, — земля, вона була яскраво помаранчевого кольору. А після того, як маршрутка перетнула екватор, ми опинилися у володіннях напівпустелі: тропічні зелені краєвиди змінилися на висушену сонцем потріскану землю вкритою рідкісною пожовклою травою та чагарниковими заростями   — і так до горизонту. Я їхав і дивувався:   хто б міг подумати, що екватор, вперше, я буду перетинати на маршрутці. Прикольно.

У Наньюкі (суахілі Nanyuki), не великому містечку,  мене зустрів Джозеф, він провів мені екскурсію  містом. Показав його серце   — ринок, адже ринок завжди був одним із найжвавіших місць будь-якого міста чи селища. Споконвіку на ринках  відбувалося все найцікавіше. Тут не тільки можна придбати різне начиння, їжу,  унікальні вироби ручної роботи тощо. А ще  дізнатися різні новини та плітки. Тому, якщо хочеш більше пізнати культуру того чи іншого народу  — завітай на ринок. Крім ринку, нам вдалося побувати на церковному святі, влаштованому американцями у міському парку, з метою боротьби зі СНІДом. Церковні свята в Африці – це особлива неймовірна атмосфера. Спекотні проповіді, пісні, танці, обійманці, частування — все сприяє відчуттю єдності з усіма, хто бере участь у цьому заході. Тож побувавши на святі я вже цілком почував себе місцевим білим африканцем. Думаю, саме тому мене прекрасно прийняли  у кемпінгу, де було написано лише для «чорних», де я і заночував. Ну, звісно, що не без допомоги мого гіда.

Було приємно, однак, чесно кажучи, мене здивувало, що у 21 столітті  є місця де існують обмеження для людей певного кольору шкіри.  Так африканців можна зрозуміти, але навіщо уподібнюватись до не найкращої поведінки представників людства? Ну, то їх справа, мене прийняли як свого, за що я дуже вдячний!

Ніч пройшла без пригод і вже з ранку  ми з Джозефом  були біля входу до національного парку Гори Кенія, вдало оформили своє чотириденне перебування у парку та відправились підкорювати мою першу вершину:))

Мовою kikuyu гора називається Kere-Nyaga («біла гора»). Згідно з давніми віруваннями, на вершині жив Бог ночі та творець всесвіту. Згодом цей топонім дав назву й країні – Кенія. «Біла гора» – друга за висотою африканська вершина з трьома піками: Батіан – 5199 м, Неліон – 5189 м та Лєнана – 4986 м. Бувши вулканом, гора не має звичної округлої форми. Це пов'язано з надзвичайно потужними виверженнями, які з часом зруйнували кратерну структуру. Сходження на гору Кенія можливе за трьома основними маршрутами: Нару Мору, Сирімон і Чогорія (Chogoria). Наро-Моро – найшвидший шлях, завдяки можливості частину шляху проїхати машиною, що завозить на висоту 3 тис. м. Він підходить для акліматизованих чи просто здорових туристів. Ми вибрали трекінг до вершини гори Кенія за маршрутом Сирімон та Чогорія. Це довші, але мальовничіші маршрути. Ці треки ідеально підійдуть для сходження новачків на гору.

Поповнивши запас води, ми вирушили в дорогу. Спочатку наш шлях пролягав через тропічний ліс. Дерева-гіганти оповиті ліанами та мохом здіймались кудись високо у небо. Я відчував себе наче гобіт, що потрапив у таємничій, зачарований ліс і зараз, десь, ось-ось з’явиться Гендальф чи вискочить Голлума. Й мої передчуття справдились: на дорогу, раптом, вискочила ціла зграя «голлумів». Це були бабуїни. Мне охопив захват, адже я вперше, отак, в природі, зустрічаю мавп. Це диво неодмінно  треба було  сфотографувати, однак поки я діставав фотоапарат, мавпи пішли до лісу. «Агов, друзі, від мене так легко не відкараскаєшся!» — діставши фотоапарат вигукнув я й помчався услід за бабуїнами що втікали. Від такої реакції очманіли не тільки мавпи,  але й мій гід.  Такого дикуна-туриста вони, мабуть, ще на своєму віці не зустрічали. Тварини були спритними, однак і   я  ще та мавпа: наздогнав їх, розділивши зграю на дві частини. Обуренню бабуїнів не було меж: самець лаяв, а я, як слон, гасав то за одною, то за іншою мавпою, однак сфотографувати їх мені не вдавалося — в об'єктиві мелькали тільки червоні дупи. Вивів мене зі стану очманілості на ґрунті фотополювання мій гід, який пояснив мені, що бабуїни небезпечні й можуть запросто напасти та покусати. Тож я заспокоївся, та ми пішли далі.

 Ландшафт змінювався в міру нашого підйому, тропічний ліс ставав дедалі нижчим, поступово переходячи в чагарники. Над цими чагарниками вдалині височіла вежа. Як виявилося, на ній знаходилися рейнджери, які за допомогою біноклів відстежують браконьєрів і за зручної нагоди в них просто стріляють.

Перший табір на горі Кенія, де ми зупинилися, має назву «Old Moses» і знаходиться на висоті 3 300 м. Тут можна заночувати у будиночку, і оскільки мій гід користувався неабиякою популярністю і повагою — у нього всюди були друзі та знайомі, що стало приємним бонусом до моєї подорожі — мене люб’язно розмістили у такому будиночку. Та на цьому приємності не закінчилися. Через деякий час після нашого прибуття почалося вторгнення носіїв (портерів), які тягли на собі поклажу та їжу «мзунгу» - так тут називають людину з європейською зовнішністю. Мене, любителя попоїсти,  особливо вразило різноманіття їжі яку на собі тягнули портери. Тут тобі й м'ясо, і рис, і вермішель, хліб, шоколад, печиво та десятки лотків із яйцями….  І це, друзі, далеко не весь перелік! Я зі своєю мивіною та кашкою-заварняшкою викликав жалість навіть у портерів, які з повагою віднеслись до мене коли побачили мій рюкзачок, що був ненабагато меншим за їхні. А ще я завжди при зустрічі з носіями я обов'язково вітався на суахілі та казав Джамбо! Тож між портерами та мною встановився достатньо дружній зв'язок. За портерами стали підтягуватися італійці, німці, американці.

Порадившись, гіди вирішили нагодувати мене коштом італійських «мзунгів». Мені потай подали картоплю, м'ясо, салат, хліб, шоколад, печиво, попкорн та фрукти, від чого, звичайно, я не зміг відмовитися. Ось воно щастя: я із задоволенням насолоджувався кожним шматочком, з’їв й оком не моргнув усе, що мені принесли. Та ще й облизався. Під час трапези ми спілкувалися на суміші суахілі, англійської та російської й було дуже приємно дізнатися, що деякі з гідів знають про Україну, насамперед завдяки братам Кличко та футболісту Шевченку.

Наступного дня, о 6:30 ранку, ми продовжили сходження на гору Кенія і першими покинули табір. Було холодно, але перші промені сонця вже торкнулися землі та розсіяли темряву, тож тепло не за горами. Кущі зник й далі пішла одна трава. Спустившись до невеликої річечки й поповнивши запас води, ми почали підійматися на гору. Іти з рюкзаком мені було дуже важко, дорога була набагато складніша за вчорашню. Коли ми піднялися на гребінь, серце в мене мало не вискакувало з грудей. Ми зупинилися, щоб помилуватися краєвидами. Перед очима відкривалися красиві скельні ділянки, а в просторі між ними росли рослини «хрестовники», що нагадують чимось епоху динозаврів. Тут же на камінні ми помітили чорних гризунів, схожих на бабаків-даманів. Продовжуючи шлях, якому не було кінця, я раптом почав відчувати оніміння в руках. Я подумав, що мені натиснули лямки рюкзака, й послабив їх, однак змін не сталося. Відчуття «мурашок», що бігають, і поколювання перейшло на обличчя і ноги. Коли почала боліти голова, сумніви зникли – у мене виявилася гірська хвороба. Через неї йти ставало все важче і важче, до того ж у мене почала порушуватися координація.

Гірська хвороба – це страшна штука. До вищезгаданих симптомів ще потрібно додати зневоднення, нудоту, зниження гостроти зору, втрати апетиту. Людина може впадати в апатію чи ейфорію, страждати від безсоння чи сонливості. І з кожним набраним метром симптоми тільки посилюватимуться. Загалом нічого хорошого.

Довелося  зупинитися на відпочинок, сидячі на камінні я пригощав хлібом носіїв, що проходили повз нас. На них було боляче дивитися, адже вони покірно несли на головах цілі мішки. Послуги портерів на день коштують 5-10 доларів, за цю ціну вони несуть все, що забажають їхні клієнти. При цьому вони пересуваються з величезним багажем набагато швидше, ніж білі  "мзунгу", що йдуть без нічого. Попри те, що відчував я себе, м’яко кажучи, не дуже добре,  до штурмового табору «Shipton`s Camp», що знаходився на висоті 4300 м, ми прийшли першими.

Але через гірняшку  життя для мене було немило. Випивши дві пігулки діакарба від гірської хвороби, і поставивши намет, я завалився спати. Коли ж прокинувся, моє самопочуття значно покращилось. Сонце вже хилилося до заходу, чорні брати принесли мені стирений в італійців супчик, поївши його, я знову завалився спати. О першій годині ночі ми встали за будильником і почали збирати намет. Ніч була осяяна місяцем, холодок морозив ніс, щічки та руки. На подив, піднімаючись високими схилами, завдяки невеликим крокам, я не відчував втоми. І хоч ішли ми дуже повільно, зате як годинник. Єдине, що мене дратувало, то це мої штани, які весь час з мене спадали. Порівняно з цим, дрібний ґрунт, який зрідка ковзав під ногами, здавався мені нісенітницею.

І ось ми вже майже на вершині, йдемо справжнім африканським снігом. Шквальний вітер  пронизує холодом до кісток. Дуже холодно. Пройшовши одну небезпечну ділянку, ми опинилися в невеликій ущелині неподалік вершини. Забившись у її кут та притулившись один до одного, ми стали чекати настання світанку. Шалений льодяний вітер люто висвистував та завивав, біснуючись над прірвою, що розгорнулася перед очима. Гірська хвороба знову почала мене діставати, а з нею й тривожні думки. Я знав, що хвороба розвивається стрімко і якщо вчасно не допомогти і не спуститися на безпечну висоту, то можна померти від набряку мозку або легень. Я запитав у гіда, чи часто тут трапляються нещасні випадки, і отримали ствердну відповідь.

Незабаром по ущелині пройшов промінь ліхтарика, почали з'являтися люди, чорні й білі — всі намагалися забитися до нас. За десять хвилин ми мали цілу колонію: всі сиділи тісними рядами та були схожі на пінгвінів. Для новоприбулих  місць вже не було. Тому вони йшли далі. На світанку розпочався останній етап сходження на гору Кенія. Однією з несподіваних перешкод для мене виявилася вузька стежка в льодовику, більше схожа на тріщину. У ній під час ходьби застрягали мої не худенькі ноги. Ця обставина дуже втішала Джозефа, та й інших гідів й портерів.

Нарешті ми опинилися на вершині гори Кенія. Ось він — Пойнт-Ленана  — 4 986 м. Фух, я молодець, я зміг! Друзі, це реальне щастя, бо я навіть й не уявляв, що буде так важко й вже не міг дочекатися кінця цих тортур. Але воно того вартувало, краса, що відкрилася перед очима, просто не реальна. Жодне слово, фото та відео не може передати  всього масштабу побаченого на власні очі. І ви знаєте, одне діло, коли вам щось як манна небесна на голову впало; а інше, коли ви чогось досягли самі! Це зовсім інше по силі відчуття. Саме у такі хвилини ти розумієш чому людей так тягне у гори. Так, важко, і навіть інколи, з’являються думки, що ну його, однак, попри втому та біль ти долаєш цей шлях й в нагороду отримаєш справжній скарб — красу світу, яку бачать тільки найнаполегливіші.

Я дістаю з рукавичок батарейки, вставляю їх у фотоапарат та роблю довгоочікувані знімки. А тим часом на вершині панує атмосфера свята: усі цілуються, обнімаються, один одного вітають із перемогою! Джозеф показує мені на Кіліманджаро, побачити яку з Кенії велика вдача, адже  хмари майже постійно затуляють її. Зробивши кілька фотографій, ми прямуємо вниз. Вершина в цей момент нагадує маленький мурашник: хто рухається вниз, хто вгору, а над усім цим дивом і красою лежить пелена з хмар.

Поступово ми звертаємо зі знайомого маршруту та переходимо на маршрут Чогорія. Звідки відкривається вид на Великий Африканський розлом (Great Rift Valle). Величезний каньйон створює просто неземний краєвид. Рухаючись по ньому годину, другу, третю, просто неможливо відірвати очі, так заворожує навколишній ландшафт. Суворе і неживе плато, крім краси, таїть у собі небезпеку. Дорогою зустрічається багато слідів диких африканських собак, ось чому ми не бачили тут жодної тварини.

Відпочивши годинку у таборі «Hall Tarns» біля гірського озера, ми продовжили свій шлях. Не можна не погодитися з тим, що маршрут Чогорія є найкрасивішим й найскладнішим у плані відстані. Пройшовши   20 км, ми дістались тільки до тропічного лісу. Останні кілометри ми вже ледве пленталися, періодично зупиняючись ми занурювали свої опухлі ноги в прохолодні води гірських річок. В останній табір на горі Кенія – «Meru Bandas» прийшли ми та ще двоє місцевих чоловіків. Інші, заплативши, були вивезені з гори Кенія на машинах. Встановлюючи намет, принесений сюди носієм, я отримав пораду, що треба бути обережним, бо тут люблять пастись буйволи.

Вечірня прохолода загнала нас у спальники, а денна втома вилилася в мертвий сон, і жоден буйволи своєю присутністю не зміг би йому завадити. Вранці мене розбудив Джозеф. До Чогорії (Chogoria) залишалося ще 20 км, гід повідомив, що для нашого загального порятунку від неминучої загибелі він домовився про те, що, подолавши 10 км пішки, решту шляху ми проробимо на машині безплатно. Як тільки ми вийшли на маршрут, гід попередив, що в лісі повно диких тварин. Особливо слід побоюватися буйволів, леопардів та слонів. Якщо на дорогу вийде слон, негайно треба кидати рюкзак і бігти! Поки слон розбиратиметься з рюкзаком, є шанс втекти. Чесно,  до цього моменту, я думав, що слони добрі тваринки яких не слід побоюватися. Однак я помилявся.

Йдучи дорогою, нам все частіше зустрічалися екскременти слонів і буйволів, причому деякі з них були досить свіжі. Отже, тварини блукають десь зовсім поряд. Розуміння цього збуджувало, та у кров поступала чергова доза  адреналіну, що приємно лоскотала нерви.    Раптом пролунав тріск і за метрів 15 від дороги став ламатися бамбук. Від несподіванки волосся на тілі стало дибки, ми зупинилися як укопані, чекаючи з хвилини на хвилину появи слона. На наше щастя виявилось, що він тікав в інший бік. Прийшовши трохи до тями, ми продовжили шлях. Нас наздогнали два австрійці, й вже разом з ними ми вийшли до джипів. Їх коштом та завдяки дружбі гідів подальший шлях я проїхав зайцем. Мальовнича та зелена Чогорія зовсім не була схожа на посушливі Нанюки. Пересівши на матату, ми дісталися Найробі. Але сил вирушати підкорювати Кіліманджаро вже не було, тому я вирішив кілька днів відпочити та відвідати мальовниче озеро Найваша  (Naivasha) та вулкан Лонгонот (Longonot).

Дорогою до озера, з висоти пташиного польоту, ми спостерігали дивовижний пустельний ландшафт  Східно-Африканського розлому. Цю картину доповнювали випалена сонцем земля, вулканічний масив Лонгонот та величезне озеро. Спустившись до озера Наиваша, ми пересіли на іншу матату, щоб дістатися до  містечка що має однакову назву з озером. І вже за 15 хвилин ми спостерігали за зебрами та антилопами, що мирно паслися  на просторах, що розкинулися біля вод прісноводного озера яке є найвищим з усіх озер цієї долини.

У перекладі з мови масаї  Naivasha означає «бурхлива вода». Над озером височить гора Лонгонот, що походить від масаїсько слова Oloonong'ot, що означає «гори з багатьма відрогами» або «круті хребти». Територію, що прилягає до озера Найваша, оголошено національним парком. Тут мешкає понад 450 видів птахів. Також озеро стало домівкою для великої популяції бегемотів, а серед чагарників акації можна зустріти жирафів, газелей, антилоп гну, зграї мавп.

Однак частину земель біля Найваша було викуплено. На великих плантаціях, що належали приватним компаніям, працювали африканці, це  створювало ілюзію колоніальних часів. Діставшись кемпінгу, що розташувався на одному з берегів тутешньої річечки, ми швиденько поставивши намет, і витрачаючи часу, зараз же вирушили до приватного заповідника «Crater Lake».

Як тільки ми опинилися на краю кратера мене у черговий раз охопило відчуття приголомшливості. Перед очима розгорнувся у всій своїй красі  значних розмірів кратер з тропічним лісом де повно мавп та лужним озером по якому граціозно прогулювались фламінго. А на просторах савани гуляли жирафів, зебри, бородавочники, газелі. Прогулюючись поруч із ними, починаєш по-справжньому відчувати єднання з природою. Коли стало темніти, провідник нам повідомив, що стає небезпечно. Скоро сюди прийдуть буйволи, і, якщо ми не хочемо провести ніч на деревах, то необхідно повертатися. З настанням темряви багато тварин покидають межі парку. Антилопи паслися прямо біля дороги, а наш кемпінг був оточений дротом під напругою, щоб на його територію не заходили бегемоти, які з ранку своїм ревом не давали нам спати.

Слід зазначити, що кратер Лонгонот популярністю у туристів не користується. Як кажуть, дурнів немає, адже на машині можна проїхати лишень тільки до підніжжя, а потім треба дертися вгору по стежці серед колючого чагарнику в умовах нестерпної спеки та пилу. Ми вибрали варіант обійти кратер по колу та піднятися на його вершину. Ішли ми то вгору, то вниз, причому стежкою, яка була більше схожа на звірину, тому що, крім слідів тварин, ми не помітили ознак перебування тут людини. Пробираючись через посушливий буш, ми помітили на горизонті згущення хмар  та  мур з дощу що наближався. Це  змусило нас підійматися швидше. Поспішаючи на вершину, ми мало не зіткнулися з буйволами, які не почули нашого наближення через гуркіт грому. Добре, що ми їх своєю несподіваною появою налякали раніше, ніж вони нас. Опинившись на найвищій точці кратера  — 2500 м, ми не довго милувалися, адже за нами по п'ятах йшов дощ. Тож було прийнято рішення негайно спускатися. Вибравшись на найкращу ділянку, ми побачили  свіжі сліди леопард. Моя душа фотографа наказала йти у слід за плямистою кішечкою.  Однак пройшовши близько 2 км, звіра так і не побачили. В результаті, гнані дощем й добряче наковтавшись пилу, ми прибули в кемпінг, коли вже стемніло.

Така дощова погода мене не влаштовувала, тож вирішив, що час їхати до Танзанії. Вранці попрощавшись з озером, ми вирушили до Найробі, де я дістав в одній підозрілій конторці квиток до Аруші. Попрощавшись із гідом, я пішов складати речі.

Ось і закінчився перший етап моїх пригод у Східній Африці, який я не забуду ніколи, як не можна забути перший поцілунок. Тому що найяскравіші емоції та враження ми отримуємо, коли робимо щось уперше. Виїзд за кордон, подорож до Африки, сходження на гору Кенія – все для мене було новим. Попереду на мене чекала чарівна і спокуслива Кіліманджаро з п'ятьма тортами на вершині! І як казав Карлсон,  я чоловік хоч куди – у повному розквіті сил! Тож від гвинта! Вперед, на зустріч до нових пригод!