На каяке вокруг Бора Бора Часть 3

За ніч під  дощем у наметі я гарненько так промок. Де-ні-де хлюпала вода, та багато речей були мокрими. Ще добре, що у районі голови було сухо, бо ставлю намет під ухилом, щоб голова була вище. Вранці, подивившись на небо,  зрозумів, що сьогодні має бути сонце, принаймні на пару годин, це точно! Отже, зможу просушити речі. Тож розвісивши їх на пальмовому листі — пішов вивчати острів. На пляжі лежало багато кокосів. Знайшовши металевий прут та зібравши декілька кокосів, — почав відкорковувати їх. Справа видалась не з легких, але впертість і наполегливість здатні відкоркувати й твердіші за кокоси речі.  Призвичаївшись мені таки вдалося розколоти горішок, проте, при ударі об пальму, кокосове молоко розлилося, але я дістався до смачно м’якоті. Спробував, –  і відчув ту саму райську насолоду,  про яку мовилось у рекламі шоколадки Баунті!:)

Гуляючи по острову та збираючи горіхи,  знайшов невеликий канал — його береги були щільно вкриті пальмами. Думаю, гарне місце, варто пройтись байдаркою тут. Сказано — зроблено! Канал виявився невеликим, але дуже мальовничим. Він був  довжиною може зо метрів  400 та  шириною зо метрів 20-30. Пальми уздовж каналу, що своїм листя торкалися  прямо до води, створювали   особливу романтичну атмосферу; а вид на Бора-Бора був просто чудовий. Я був задоволений несподіваною знахідкою: наче скарб знайшов:)    Покатався, насолодився, зібрав речі та намет, і вийшов у лагуну.

Вирішив дорогою зайти в яхт-клуб, набрати трохи води. І був здивований тим, що місцева тітка за барною стійкою пішла запитувати боса чи можна мені налити води? Ну то таке…  Далі у мене на меті було посноркати зі скатами, а якщо пощастить, то й з акулами навпроти великого острівця-моту —Тоопуа. Але сноркати зі скатами — легко сказати, та не так легко виконати. З байдарки у чистій воді їх побачити можна: такі круглі тіні на дні, але не більше. І це ви хочете з ними сноркати, а вони з вами — ні! Тур до пригодованих скатів та акул організують місцеві, вони приманюють їх дрібною рибкою. Приманки в мене не було, тож просто покатався, порозглядав з верху. Бачив парочку скатів, та вони мене повністю ігнорували. Із серії: немає риби – немає скатів та акул. Гаразд, думаю, завтра повернуся, а за одне й біля затонулої яхти посноркаю, щогла якої проглядалася вдалині, височіючи над водою все в того ж моту Тоопуа.

Треба було шукати місце для ночівлі. Поруч був маленький острівець Тапу, дай, гадаю, спробую там заночувати. Тільки-но підійшов на Хатанзі до нього, як їде катер й причалює до нього також. Я питаю у місцевого досить європейського вигляду, чи можна тут заночувати. У відповідь чую: Ні! Острів приватний. — А де ж можна? — На міському пляжі Матіра. Я прикинув, звичайно, до нього дійду, але не хотілось  завтра знову витрачати час на дорогу, щоб повернутися сюди. Про місцеву гостинність я вже зрозумів: на Бора-Бора, тобі раді, коли бачать твій великий гаманець!

Чесно, я дуже розлютився. Звичайно, я розумів, що часи капітана Бугенвіля, який відкрив острів Таїті, давно минули. У своїй книзі «Подорож навколо світу» він описав Таїті у найромантичніших тонах: на райському острові чоловіки та жінки живуть щасливо, не знають, що таке зіпсоване суспільство, корупція та цивілізація; клімат чудовий, небезпечні комахи та хвороби відсутні, а жінки-островітянки одні з найкрасивіших та найдоступніших у світі. Чутки про красивих жінок, доброту таїтян, їхню розкутість щодо сексу, миттєво прокотилися Францією і сприяли створенню міфу про полінезійський Рай! Згодом через такий райський Рай на одному з кораблів під назвою «Баунті» було піднято заколот: моряки, обласкані таїтянками та сонцем, вирішили залишилися на Таїті та острові Піткерн та й спалили свій корабель!

Загалом, що було — пройшло! Але я все-таки вирішив перевірити, чи так все змінилося? Підійшовши  до простих будинків, я запитав у першого зустрічного місцевого що копошився біля свого човна:  Чи можна поставити намет і переночувати? І не повірив своїм вухам: Так, можна! Я був настільки радий, що готовій був розцілувати його, але вирішив, на всяк випадок, притримати свої емоції.  Звали мого доброго полінезійця Гері. Він і справді був місцевим, справжнім аборигеном: його тіло було вкрите  полінезійським татуюванням, а на шиї красувався  талісман з кістки у вигляді гачка. Гері люб'язно показав мені пляж і сказав, що це їхня територія, і що я можу ставити тут намет. Я вибрав місце під великим деревом із чудовою панорамою. Поставив намет, провів сонце спати в океан, та й сам влігся. Як раптом чую кроки —  це Гері з дружиною вечерю мені принесли! Хоч я був і ситий, але відмовлятися не став. Подякував, трохи поїв для пристойності, інше залишивши на завтра, та й солодко заснув. Сьогодні вперше до мене не приходили вночі краби, і то був кайф! Про крабів цілком можна фільм жахів створити: уночі на моту приходять краби, щоб зжерти тих, хто лишився на пляжі!

Вранці прокинувся, знову похмуро. Невдовзі з'явилася родина Гері: дружина та двоє хлопчиків, одного з них звали Таматоа. Таке ж ім’я мав і катер Гері, який, як виявилось, був туристичним гідом й  на своєму гарному різьбленому катері возить туристів в океан до акул та на оглядову екскурсію навколо Бора-Бора! Тож ми спілкувалися, пили чай, сидячи за столом прямо на пляжі, в альтанці. У розмові  Гері поділився зі мною секретами. Він розповів, що  порівняно недалеко є точка, куди приходять скати, та її навіть видно з цього місця. Проте, навіть, якщо я туди під’їду з найсмачнішою у світі рибою, то не факт що скати прийдуть ласувати смаколиками. Річ у тім, що  скати справді приручені та реагують не просто на корм, а  на тих хто їх годує — конкретних гідів. Вони по звуку двигуна розпізнають своїх годувальників. Ось чому я марно намагався вчора розшукати їх. Навіть у Гері є своя підгодована точка, але вона не тут. Гері спочатку не хотів розкривати мені її, але я вмію бути дуже привабливим, і мої чари подіяли на місцевого гіда, та він здав мені усі точки  на Бора-Бора. Перша на  Лангонаріум, правда він приватний, навпроти готелю Мередіан.

Там є рифові акули, скати й навіть черепахи! Які, до речі,  є символом Французької Полінезії! Але, на жаль, зустрічаються вони вкрай рідко, настільки рідко, що  можна сказати, що взагалі не зустрічаються. А той хто зустріне — той неймовірний щасливчик! Посноркати за гроші, та ще й в огородженому сіткою вольєрі — мене аж зовсім не вражало. Тоді Гері люб’язно здав мені точку конкурентів, яку було видно прямо з його берега. Отже, план був такий: щойно підійдуть човни з туристами, я на байдарці починаю стартувати у їхній бік; за 20-30 хвилин маю дістатися першої точки годування скатів і рифових акул, у той час, туристи вже мають закінчити свій вояж; проте скати ще якийсь час будуть поряд з місцем прикорму, та я зможу з ними без проблем пірнати! До кожної мрії, бажання — завжди є шлях який влаштує тебе! Хто шукає — той знайде! Перевірено!;)

Нині пірнання зі скатами та акулами коштує від 50 євро. І це одна з головних розваг на Бора-Бора. Проте сказати, що така забава зовсім небезпечна — не можна! Були й смертельні випадки. Одна з найвідоміших трагічних історій трапилася зі Стівом Ірвіном, видатним австралійським натуралістом і телеведучим, який загинув якраз під час знімання від уколу гігантського ската-шипохвоста. Кажуть, скат виявився надзвичайно агресивним, за якусь мить він ударив Ірвіна хвостом кілька десятків разів й влучив йому прямо у серце. Однак така агресія рідко зустрічається у цих тварин, і чим вона була викликана, ніхто вже сказати не зможе.  Чув нібито місцеві гіди задля безпеки видаляють шпильки скатам, але чи правда це чині — я так і не зрозумів й перевіряти не став!

Отже, я підійшов на Хатанзі якраз у той момент, коли два човни з туристами вже збиралися вирушати. Скатів було добре видно навіть згори. Я набрався зухвальства і попросив у місцевого гіда рибу. Лице гіда видовжилось, як у коня що хапнув скловати замість вівса, але,  неохоче, дістав з відра одну нещасну сардинку та з насмішкою протягнув її мені! Так, з цією однією рибкою я виглядав просто жалюгідно, але краще мати хоч одну, чим жодної! Тим паче, що у скатів дуже хороші рецептори, як і в акул, тому головне тут запах.

Я пришвартував байдарку прямо на пластикові поплавці біля рифу, щоб спочатку можна було якось на нього вибратись з Хатанги, а потім забратись. І, друзі, це вам не хухри-мухри — це  справжнє мистецтво! Бо можна кувиркатися так цілий день у воді й так і не забратися у байдарку:) Висадка з мого кораблика пройшла успішно, і  ось я вже серед скатів. Звичайно, їх тут не кишом кишить, як під час організованих турів, але натомість у мене був часу вагон — плавай скільки хочеш, туси зі скатами, чекай на акул. Щоб привернути увагу скатів до себе, я розім'яв для запаху частину рибини, і це поділо: 4-5 красенів почало кружляти поряд. Але ніхто з них не виявляв бажання зі мною пообніматися чи спробувати знайти у мене рибку.  Однак я все ж таки дочекався ската, який залучений запахом, підійшов до мене і спробував шматочок рибки у мене прямо з рук. Й це було вже добрим результатом. У скатів немає зубів, тільки ясна, тому годувати їх безпечно. Далі я просто плавав серед цих морських тарілок і кайфував! Спостерігав, як вони шукають залишки рибки, бачив і підводний конфлікт із рибою іглобрюхом, у народі ця риба називається риба-їжак! Все завдяки тим шматочкам сардинки, які я пірнав і вставляв у корал. Скати, немов міношукачі, проходили дном та завмирали у місцях де були сховані ласі шматочки. Плавання зі скатами на Бора-Бора – це кайф. І я кайфував, знімаючи їх на у GoPro камеру, як ось побачив дві тіні. Це були рифові акули!

Рифова чорнопера акула відрізняється чорним краєм плавника, має серйозний арсенал засобів виявлення потенційної здобичі. Вони добре вловлюють електричні, акустичні сигнали, що випускаються жертвою. Причому вони — нічні мисливці. Під покровом ночі рифові акули виходять на рифи, але можуть переслідувати здобич у будь-який час доби, якщо почули кров. Зростають вони в середньому до 1,5 метрів, але насправді їх не так багато. Через те, що вагітність чорноперих акул триває довго — від 7 до 11 місяців, залежно від місця проживання тварини. Одна самка приносить 2-5 дитинчат. Смертельних нападів цих хижачок на людину не зафіксовано, тому годування акул на Бора-Бора користується особливою популярністю. Снорклінг з рифовими акулами дуже незвичайний! Я вперше так близько плавав з акулами. Рифові акули прийшли до мене на запах рибки, тим більше тут вже гасили скати, але мені не було чого їм запропонувати. Акул було три, причому дві — досить зухвалі. Вони покружляли поряд зі мною на мілководді й лише хвилин за десять пішли. Я радів своїй вдачі. Цей день запам'ятав надовго!:))

Но я решил еще посноркать у затопленной яхты, мачта которой торчала из воды у острова Тоопуа. После скатов и акул, когда я влез в байдарку и подошел поближе к месту крушения судна, то понял, что с мачты яхты я нырнуть не смогу. Точней нырнуть - не проблема, сама яхта хорошо была видна. Но нужно было потом залезть в байдарку, а это уже гораздо сложнее. Решил причалить к берегу. Там были местные. Думаю, спрошу, можно ли байдарку оставить и у яхты понырять? Подошел ближе, две женщины что-то сортировали, стоя в воде, а пара мужчин, один из которых был в гидрокостюме, возились у потухшего костра. За пальмами виднелся дом, во дворе бегали дети, три девчонки и пара щенков. Спрашиваю, можно ли посноркать  у яхты?  Да - ответил волосатый дядя.

Але на цьому пригоди дня не скінчилися. Вдосталь наплававшись зі скатами та акулами,  вирішив ще посноркати біля затопленої яхти, щогла якої стирчала з води біля острова Тоопуа. Підійшовши ближче до місця аварії судна, — зрозумів, що з щогли пірнути не зможу. Точніше пірнути — не проблема, сама яхта добре була видна, але потім треба ж було якось залізти до байдарки, а це вже набагато складніше. Розкинувши думками, що його робити — причалив до берега. Там були місцеві. Думаю, спитаю, чи можна залишити байдарку і біля яхти попірнати? Підійшов ближче: дві жінки щось сортували, стоячи у воді, а пара чоловіків, один із яких був у гідрокостюмі, поралися біля згаслого вогнища. За пальмами виднілася хата, у дворі бігали діти, троє дівчат й пара цуценят. Тож я запитав у них, чи можна мені посноркати біля яхти? — Так, — відповів волохатий дядько, — Це яхта мого брата, він лопух! Волосатик засміявся. Вказуючи кивком у бік чоловіка що поровся рядом, він додав : — Он цей дурень. Він втопив яхту! Я не став сміятися, бо зрозуміло, що  братик явно не мріяв, щоб і я над ним ще й посміхався, адже, мабуть, пів Бора-Бора знає цю історію.

Так я познайомився з Жаном та частиною його родини. Волосатик виявився веселим і трохи божевільним. Він нещодавно повернувся з океану: полював із братом. Втім рибалка видалась невдалою: риби не було, вполювали лишень одного  восьминога й купу морських їжаків та молюсків. Їжак він кидав у вугілля, як ми колись у дитинстві картоплю. Вони там шипіли та коптилися, але головне їх отруйні голки після пекельної обробки були вже не такими болючими, якщо ними вколотися. Жан мене запитав, чи хочу я скуштувати морського їжака. Звичайно, я не був проти, що за питання?! Він розкрив одного, потім другого, дістав з них дрібну червону й тягучу ікру й протягнув мені. Кажуть, ікра їжака – рідкісний делікатес. Я спробував,— і справді було дуже смачно. Потім до мого рота потрапило ще пару морських гребінців, — теж нічого, не устриці, але все ж таки хороші.  Я у свою чергу  пригостив малечу горіхами в глазурі.

— Це ти все наловив у ресторан? — запитав я.  — Ні, — відповів Жан, — Для сім'ї. Наша сім'я велика – 7 осіб. Ти припливай завтра о 2 годині дня на обід, спробуєш морських делікатесів. А то у нас їх в океані вже майже не лишилося, на острові їдять картоплю фрі та курку. — Із задоволенням, — відповів я і пішов пірнати до затопленої яхти. Звичайно, яхта, що застрягла у рифах, це щось! Але в мене дуже швидко сів акумулятор у GoPro. Тому вирішив, що ґрунтовно попірнаю тут завтра. Попрощався з Жаном і його дружиною, вже сідаючи у байдарку, примудрився наступити на їжака: місцеві просто відкривши їх часто викидають просто у воду. Добре, що голки на них були обпалені.

Надвечір, засинаючи в наметі, я спостерігав як до берега, за метрів 15 від мене,  прийшла одна рифова акула і терлася на рифі, її спина і плавець стирчали з води. Пізніше мене відвідав Гері, він розповів, що у січні-лютому, прямо тут, біля берега, плавають маленькі новонароджені акулки! Користуючись нагодою, я запросив Гері та його родину на свій завтрашній день народження. Також у планах на день прийдешній було заїхати на обід до Жана, але не з порожніми руками?!