Сходження на гору Стенлі, пік Маргеріта

Кожна мрія має свій шлях. Тож, щоб досягти її — потрібен план. І як відповідав  містер Фікс на запитання чи має він план :

• Чи маю я план? Чи маю я план? Та в мене цілих три плани!

Прибуття в Уганду — країну чаклунів та відьом.

Десь посеред озера Вікторія вантажне судно KAFE поглинула ніч. Я розташувався на верхній палубі, заліз у спальник і мій погляд поринув у нескінченне — усіяне зірками небо, а плескіт води ніжно заколисував. Зверху безодня, з низу безодня — я на космічному кораблі що несе мене до казкових  пригод. Я перебував у стані якогось неймовірного блаженства — найвищого щастя. З дитинства мріючи про подорожі в незвідані місця та пригоди, що незмінно супроводжують їх, я із захопленням читав усілякі розповіді, казки, романи такі як «Пригоди Синдбада-Морехода», «Діти капітана Гранта», «Загублений світ» та інші подібні до цього твори. Коли читав, з головою поринав у таємничі, загублені світи, представляючи себе у ролі головного героя. А тепер ось, я — Євген Рафаловський, сам особисто беру участь у своїй власній пригоді. Позаду прекрасна Кенія, неймовірна Кіліманджаро, які подарували мені цілу купу яскравих, позитивних емоцій і тих самих пригод, про які я так мріяв. Господи, як круто! Моя внутрішня дитина була на сьомому небі від щастя. Мрії збуваються!:)

Вранці перші промені сонця пробудили мене, і я став свідком надзвичайно гарного світанку. Торгове судно перетнуло незриму лінію екватора. Незабаром на горизонті показалася столиця Уганди Кампала, що  розкинула свої володіння  на пагорбах. Після того, як «KAFE» пришвартувалося, я попрощався з капітаном і короткими перебіжками, ховаючись за вантажем, непомітно покинули вантажний «лайнер».

Центр Кампали віддалено нагадував мені Найробі: навколо висотні будинки, торгові, офісні центри, рух, життя. Щоправда, людей і машин тут було в рази більше. Над головою кружляли марабу, котрі окупували все місто. Це рід птахів із сімейства лелек, які харчуються падаллю. Вони були скрізь: на деревах, будинках, у парках та особливо на смітниках. Через пробки на дорогах популярним видом транспорту в Кампалі став «байк» та велотаксі або мототаксі, які тут називають «бода-бода». На них возять усе та всіх. Я бачив пасажира з козою, бачив цілу родину з 5-ти осіб: чоловік з жінкою , троє дітей, та й водій, що їхали кудись на невеликому мотоциклі. Звичайно, правил дорожнього руху тут ніхто не дотримується. Всі їздять як їм заманеться.

Обмінявши трохи грошей та перекусивши, я подзвонив до лікаря Ламега, з яким випадково познайомився в Кенії. Він зустрів мене і дав притулок у себе вдома.

Лікар жив у затишному невеликому приватному будиночку, обнесеному парканом на околиці Кампали. Коли ми ввійшли в будинок нас зустріла його дружина Аліфа, мої легені заповнив приємний аромат їжі що гуляв будинком. Аліфа приготувала національні традиційні страви – пюре з варених бананів та запечену рибу тилапію. У когось із читачів резонно виникне питання: що за бананове пюре? Таке пюре готується зі спеціальних бананів, які називаються матоке. Вони вживаються зеленими, не мають яскраво вираженого смаку, а через високий вміст крохмалю м'якоть незрілих бананів особливо тверда, тому перед вживанням їх необхідно варити, готувати на пару або смажити. Матоке – основний продукт харчування у Східній Африці. Після того як банани приготовлені, м'якоть стає жовтою і за консистенцією та смаком схожою на варену картоплю. Але наша картопля, як на мене, набагато смачніша:)

Коли я освіжився в душі, ми сіли за стіл. Зав’язалась  душевна розмова про різні аспекти життя: я розповідав про Україну, вони ділилися цікавими фактами про Уганду. І ось що цікаво: за їхніми словами, лікар в Уганді отримує від 1 до 10 тис. дол., а інженер — від 1 до 5 тис. доларів. Круто, правда! У мене теж зіниці розширились, коли це почув. Тоді ще подумав: Оце тобі й Африка, Женю! Але не поспішайте робити висновки, не все так райдужно! Річ у тім, що більшість населення живе в селах за межею бідності. І попри те, що понад 90% населення здобувають безплатну початкову та середню освіту, проте якість запропонованої освіти є низькою. У сільських школах не вистачає навіть дошок та крейди, а вчителі не мають педагогічної освіти. Заняття проходять навіть якщо у класі понад 100 дітей. Уявляєте, 100 дітей в одному класі! У нас 30, то вже дурдом, а тут 100 й навіть більше! Господи помилуй! Звичайно за  таких умов здобути гарну освіту не можливо й деякі школярі закінчивши четвертий клас, все ще не вміють читати та писати. Тому гідну, високооплачувану роботу одержують одиниці, переважно заможні родини, що можуть сою дитину навчати у приватних школах.

Відсутність належної освіти, погана медицина все це в поєднанні з бідністю та певними культурними традиціями, створюють сприятливий ґрунт для розвитку всіляких чаклунів, відьом, знахарів  і тому подібних «професій». Так, так – «професій». В Уганді на рівні уряду дозволено діяльність чаклунів. Подейкують, що спікер парламенту Уганди Ребекка Кадага, ймовірно, співпрацювала з шаманом Даміаном Акузе. Той потім звинуватив її в несплаті чаклунських послуг майже на 55 000 доларів — і навіть подав до суду. Він стверджував, що саме його чари, якими Кадага користувалася з 1990 року, привели її до влади. Після цього до будинку Акузе увірвалися прихильники Кадаги, витягли знахаря з дому та прогнали з селища.

І все було б не так сумно, якби ці чаклуни у своїх цілях не використовували жертвопринесення і не когось там, а немовлят. Коли тваринні жертви не допомагають, у ход ідуть людські немовлята.   У живої «чистої» дитинки без вад (шрамів, пірсингу) для обряду відрізають частину тіла — руку, вухо, язик, око, геніталії, ногу, голову тощо; забирають кров, щоб приготувати зілля. Вважається, що така жертва сприяє багатству та процвітанню. А багатії з Уганди вірять, щоб стати членом парламенту, обов'язково треба вбити дитину. Такий ось, друзі, жах! Тому, щоб захистити свою дитину від маразматиків, багато африканських батьків при народженні шармують своїх дітей, оскільки для ритуалів «нечисті» немовлята не годяться. До речі, у жертви приносять не лише дітей, а й дорослих. Щоправда, така практика менш поширена. Ось вам і Африка – мікс сучасного та первісного. Тож майте на увазі.

Після застілля мені запропонували відпочити в приготованій для мене кімнаті, але я люб'язно відмовився, оскільки за час мандрівок вже неабияк встиг «здичавіти», та віддавав перевагу свіжому повітрю за душні стіни. Встановивши намет у дворі, заліз у нього і миттєво відключився.

Штурм адміністрації національного парку Рувензорі. Або як досягти недосяжного.

Наступний день я витратив на збирання необхідної інформації щодо гір Рувензорі. Зайшовши в кілька туристичних компаній і діставши карту-схему Рувензорі, я звернув свою увагу на всюдисущу абревіатуру UWA (Uganda Wildlife Authority) і кусючий цінник за семиденне сходження на пік Маргеріта (Стенлі) - третю за висотою вершину Африки висотою 5109 м. Як виявилося, туризм у країні — справа монопольна та ціни на всі послуги встановлюються державою. Але, завжди можна знайти якесь «але», якийсь виняток із правил, якусь лазівку. Що я і збирався зробити наступного дня.

Вранці автобусом я вирушив у Касесе (Kasese), містечко розташоване неподалік Рувензорі. За вікном замиготіли банани, зарості папірусу, а вздовж озера Вікторія паслися місцеві корови з величезними рогами. На рідкісних зупинках місцеві торговці майже задарма пропонували різноманітні шашлики з коржами – чапаті.

 Касесе дуже нагадував поселення ковбоїв із західних вестернів, тільки ковбої тут були на залізних конях: сила-силенна байкерів-таксистів заполонила місто. А міські пейзажі, переважно піщаних вулиць що клубилися в пилу, були оповиті туманним серпанком, який поглинув все навколо. І сонце, і «Місячні гори» — все було сховано під вуаллю туману. Надаючи якоїсь таємничості всій цій картині.

Похитавшись містом у пошуках кемпінгу і не знайшовши нічого придатного, я звернув увагу на пару готелів. Всі вони були розраховані на багатих білих туристів. У результаті я вибрав готель, в який навряд чи ступала нога білої людини.

Влаштувавшись там, я вирішив промацати ґрунт у місцевих турфірмах, яких у місті, як з'ясувалося, було всього дві. У першій UWA в прайсах я нічого нового не знайшов: мені пропонували те ж саме, що і в Кампалі. Побродивши містом у пошуках безстрашних авантюристів, які могли б таємно мене провести по заповідних горах, — нікого відповідного так і не зміг знайти. Місцеві запевняли, що за таке «геройство» держава може нагородити від трьох і більше років в'язниці. Добре, подумав я, якщо «гору» неможливо обійти — треба її штурмувати! І вирушив до головного офісу заповідника гір Рувензорі.

До заповідника виявилося рукою сягнути, якихось 30 км. І ось, я на шляху до Рувензорі – горам-невидимкам. Чому невидимки?

Легенди про ці гори сягають у далеку давнину. Століттями вважалося, що в Центральній Африці є гори, вершини яких покриті снігом, вони, вважалося, і є витоком Нілу. Але в таке було складно повірити, бо звідки в Африці та ще поблизу екватора міг узятися сніг. Однак у другому столітті н.е. греки вже знали про існування гір Рувензорі. У давньогрецьких писаннях вони згадуються як Місячні гори.

Багато століть без успіху мандрівники намагалися розшукати ці гори. І це дивно! Думаю зараз у читачів постало питання: Як можна не помітити гори, та ще й такі високі? Дуже просто, через  «шапку-невидимку» — хмари, які постійно огортають їх.

Лише 1876 року досліднику Генрі Стенлі пощастило: пелена з хмар розсіялася й перед його поглядом з'явилися чарівні вершини Рувензори.

Зараз відомо, що Місячні гори лише частково підживлюють Ніл водою. Сама ж назва "Рувензорі" у перекладі з місцевої мови означає "Творець дощу" або "Цар хмар". Ці назви самі за себе кажуть: у горах випадає дуже багато опадів. Дощі йдуть тут майже щодня. "Сухий" сезон мало чим відрізняється від "вологого". Тому сходження на вершини досить небезпечне: можна загрузнути до пояса в болоті. Через рясні дощі утворилося багато мініатюрних водойм, які є джерелом вологи для рослин. Завдяки родючому ґрунту та достатку води, рослини ростуть тут як на дріжджах і досягають просто неймовірних розмірів.

Біля воріт парку юрмилася величезна кількість африканців. Зайшовши до першої хатки, я зіткнувся з чоловіком невеликого зросту, який кричав на чорних тіток. Побачивши мене, він розплився у посмішці, але при цьому не перестав кричати. Виявилось, що це місцевий начальник. Відчинивши двері до кабінету та запропонувавши сісти, людина-посмішка дістала вже знайомий мені прайс «UWA». Я, своєю чергою, виклав суть проєкт. Вислухавши мене, він сказав, що ця ціна для всіх і зменшити її не можна, що кожного туриста має супроводжувати чотири носії. Я округлив очі та з обуренням звернувся до начальника:

— Навіщо мені 4 носії?! У мене рюкзак важить лише 25 кг, і я спокійно можу нести його сам! Я розумію, що чорна армія, яка стоїть біля входу, має працювати. Але хлопці, майте совість! І звідки взято цифру сім днів, коли можна впоратися і за п'ять? Я на Кілі піднявся за 5 днів!

  — Все розумію, — відповів з тією ж незворушною усмішкою начальник, — але нічого вдіяти не можу. Це абсолютно неможливо!

Я усміхнувся йому у відповідь, а про себе подумав: «Це ми ще подивимося! Друже, ти ще не знаєш такого супергероя як колобок, здатного забалакати й обскакати будь-кого, хто стоїть у нього на шляху! Скільки разів мені за цю подорож говорили, що це абсолютно неможливо і в результаті виявлялося, що ще як можливо! Я не збирався здаватися і почав далі штурмувати незговірливого начальника.

Після другого раунду переговорів «веселун» був готовий скинути мені 100$, щоправда, за умови, що це схвалить вищий бос. Так я пішов «по руках». Наступним босом виявилася жінка. До речі, набагато розумніші за свого колеги. Вислухавши мене, вона сказала, що такого ще ніхто не робив, а всі мої маніпуляції пов'язані з обопільним ризиком. Тому вона має порадитись із головним босом. Я лише сподівався, що над головним босом ще немає головнішого, а над ним ще, що це не нескінченна матрьошка.

Через півдня і пройшовши всі ланки бюрократичної системи, я нарешті досягли Олімпу.

У ході спекотних суперечок з головним босом було вирішено: зі мною окрім гіда йде ще 3 носії. Два з них понесуть речі гіда, а третій нестиме речі всіх носіїв. Сходження, як і належить за місцевими правилами, офіційно планувалося протягом семи днів. Але не офіційно, а я планував пройти весь шлях за п'ять днів, бо мав їжі всього на п'ять днів. Але це таємна таємниця.

У результаті за суму на 20% меншу за державну, я і моя команда з трьох портерів і гіда, згідно з планом, мали обійти парк Рувензорі по великому колу і здійснити сходження на вершину Маргеріта. Про що і проінструктували мій гід. Його звали Іліша, і виглядав він досить кволим. Його геройська статура викликала в мене співчуття. Якщо тут усі гіди такі «Рембо», тоді зрозуміло, чому вони йдуть у комплекті із двома носіями.

Сходження на Стенлі пік Маргеріта

Поки я отримував кішки, альпенштоки, мотузку та інше спорядження — помітив, як наша команда для себе ріже цілу козу і пакує м'ясо, крупи, каші у величезних кількостях. Мої жалюгідний пакетик просто губився на тлі цих запасів.

Лише після обіду ми вийшли в дорогу, на галявинах паслися корови – гордість Уганди з надзвичайно великими рогами. Стежка йшла вгору, часом перетворюючись на підвісні містки, сходи, драбинки, а довкола простягався тропічний ліс. Потім потяглися зарості гігантської папороті. І хоч подібні пейзажі для мене вже були не дивно, все одно я відчував себе героєм якогось казкового фільму. Через чотири години ходьби, ближче до вечора, ми дісталися першого притулку «Nuabitaba Hut» (2700 м). Скромно повечерявши, я завалився спати, але заснути одразу не зміг, оскільки група європейців із восьми осіб, яка теж зупинилася на відпочинок, влаштувала банкет. А вранці, коли я виліз із намету, до мене підійшов молодик з автоматом і запропонував свої послуги охоронця. Я згадав дикі історії про жертвопринесення, які тут, в Уганді, практикуються, і зважаючи на все, досить часто. Сподіваюсь, що я не підходжу для цілей ритуалу місцевих чаклунів. Я люб'язно відмовився від послуг автоматника.

 Маршрут розпочався зі спуску до річки Буджука. Проходячи буйні зарості, мені на очі траплялася справжнісінька ожина, правда, ще незріла. Вгамувавши спрагу і поповнивши біля річки запаси води, ми стали підійматися прямо вгору. Піднявшись, ми опинилися в напівтемряві бамбукового лісу. Висота деяких рослин досягала 10 метрів, а іноді навіть більше. За бамбуковим лісом знову потягнувся колючий чагарник. Стежка йшла то вгору, то вниз, по черзі змінюючи ліс на чагарник і навпаки. Потужні коріння, що стирчать з-під землі, перепліталися, створюючи природні перешкоди на шляху. Це ускладнювало наше пересування та заважало мені милуватися навколишньою красою, тому що доводилося постійно дивитися під ноги. Усіх білих ми давно обігнали, а от портерів випередити було складніше, але дуже хотілося: від них специфічно пахло. На Кенії та Кіліманджаро за носіями такого не помічалося.

До обіду, пройшовши занедбаний табір "Nyamilleju Hut", ми дісталися діючого "John Matte Hut" (3650 м). Тут явно відчувалося перенаселення: білих було мало, а ось чорних – забагато. І це зрозуміло, адже на одного білого — п'ять чорних. У таборі всі поголовно або щось їли, або були зайняті процесом приготування їжі. Мій гід Іліша повідомив мені, що ми тут надовго не затримаємось – лише трохи поїмо. І тут почалася каша-малаша, коза-дереза, причому це стосувалося всіх: і гіда, і носіїв. Вони їли в такій кількості, що такому апетиту позаздрив би всякий лев. Оскільки з печивом я розібрався за п'ять хвилин, то решту часу присвятили вивченню та спостереженню за оточенням.

Через півтори години Іліша зі своїми побратимами, нарешті, наситили свої утроби, і ми рушили далі. Перейшовши річкою, ми опинилися на величезному лузі. На іншому боці мирно паслася гірська антилопа, побачивши нас вона поскакала геть. Трохи піднявшись, до скельних виступів, покритих мохом і деревами, ми опинилися в маленькому таборі «Bigo Hut». Тут крім невеликого будиночка і скелі, що нависла над ним, нічого не було. Іліша і носії, знову взялися за козу, а я, поївши подобу мівіни з консервами, ліг спати.

Ранок видався прохолодним. Після скромного сніданку Іліша повідомив мені, що наші ряди порідшали: один носій так об'ївся ввечері, що його не по-дитячому скрутило і він самоевакуювався, на радість іншим, яким тепер дісталася його пайка. Для мене втрата «бійця» була абсолютно безболісною. Вийшовши з табору, ми почали підійматися через чудовий тропічний ліс. За годину ходьби ми опинилися на плоскогір'ї. Панорама була дивовижною: гори Бейкера та схили гори Спік утворювали широкий прохід, через який, звиваючись, текла знайома річечка, наша супутниця – Буджуку. Всю округу покривали незаймані альпійські луки, химерні мохи, хрестовники та лабелії. Місцевість була такою дикою, що, здавалося, ми ось-ось побачимо динозаврів. Але, як з'ясувалося пізніше, і сюди дісталася рука людини. Через болотисту місцевість тут була споруджена дерев'яна «залізниця», що складається з нескінченних сходів, призначених для туристів. Коли тут йдуть дощі, а йдуть вони дуже часто, ці «рейки» не допомагають і доводиться йти по коліно в болоті, тож нам поки що щастило.

Годину за годиною ми наближалися до незримої брами – проходу між горами-велетнями. Через погане харчування почала позначатися втома. А я хотів за цей день зробити два денні переходи, щоб завтра піднятися на Маргеріту. Нарешті ми побачили ворота, до яких так поспішали. Тут був справді інший світ – потойбічних велетнів. Навколо були гори, що здавались неприступними, а з невидимих льодовиків зривалися вниз каскади водоспадів наповнюючи озеро Буджуку, яке було джерелом нашої річки-супутниці.

Трохи вище за озером земля почала шуміти: досить було прикласти до неї вухо і можна було почути рев, клекіт, вирування. Здавалося, що під тобою клекоче вулкан і ось-ось трісне земля, і звідти вирветься бурхлива лава. Насправді причиною цього була вода, гірські струмки, що проклали шлях до озера під землею. Тут же був розташований табір «Bujuku Hut». Підкріпившись і відпочивши, я вирішив продовжити шлях. Іліша, сподіваючись, що я відмовлюся від цієї своєї шаленої ідеї, тицьнув пальцем вгору, туди, звідки з прямовисної скелі зривався ледь помітний водоспад. Не побачивши на моєму обличчі й тіні переляку, він додав з дуже серйозною міною, що притулок «Elena Hut» знаходиться на висоті 4500 м, і, щоб дістатися до нього, слід витратити як мінімум чотири години, зараз уже 4 години дня, о 7-й. темніє.

— Дертися туди проти ночі — це безумство! – застережливо  дивлячись мені в очі попередив Іліша.

— Саме те, що треба! Безумство – моє друге ім'я. — з усмішкою сказав я, поплескавши по передпліччю схвильованого гіда.

- Ти не розумієш, — заблагав гід, — крім всього нагору необхідно підняти ще речі, спорядження, їжу, КОЗУ, кашу з мішком вугілля, і все це без допомоги носіїв. Це неможливо!

- Отакої! Знову неможливо! Що це таке! Іліша, ти як хочеш, а поліз! Мені треба!

Бачачи, що зі мною каші не звариш, Іліша зітхнув і пішов збиратися. Адже так чи інакше він відповідав за мене. Я розумів, що буде складно, але також усвідомлював, що мені це під силу, адже мені козу не треба нести! Але я дуже помилявся щодо кози.

Кинувши останній погляд на табір, я помітив, як нас безмовно проводжало сорок очей носіїв, які на якийсь час відірвалися від своїх котлів. На протилежному боці озера стежка різко йшла вгору. Попри досить крутий підйом, я досить непогано відчував себе з рюкзаком. Видершись на уступ, я сів відпочивати, спостерігаючи за тим, як величезна чорна хмара фронтом рухається на нас. На питання, чи буде дощ, Іліша з обличчям знавця відповів, що краще ніж він у тутешній погоді мало хто розуміється. І зі знанням справи додав: «Який дощ у сухий сезон?». А через п'ять хвилин ми вже стояли в целофанових накидках під зливою. Я тоді подумав: Непогано було б Ілішу працювати в нас у гідрометцентрі.

Злива була досить сильною, тому пересуватися ми не могли і чекали  коли дощ хоч трохи вщухне. Поки ми стояли, у гіда народилася геніальна ідея спуститися вниз, ця пропозиція вивела мене з моєї душевної рівноваги, і я зикнув на Іліша. За своєю суттю я людина добра і рідко лаюся, але коли я голодний — я перетворююся на злюку.  Краще мене в такі моменти не діставати.

Коли злива стала стихати, ми продовжили шлях, який ставав все складнішим, переходячи в суцільні кам'яні ділянки, мокрі та слизькі. Нова хмара, що насувалася, роз'яснень від нашого гідрометцентру вже не вимагала. Я прискорив крок, а ось Іліша почав відставати. На мою пропозицію викинути козу і дрова він відреагував дуже болісно: скоріше він був готовий померти, ніж залишитися без кози. Знову вода зірвалася з неба, однак тепер ще й на доданок пішов  град. Ми ледве встигли забитися під скельний виступ.

Через пів години град затих, і ми змогли продовжити підйом. Однак град, що тане, і слизьке каміння ускладнювали й сповільнювали наше сходження. Але найбільше гальмував процес Іліша. Він зовсім вибився і зупинявся через кожні 20 метрів, довго відпочиваючи. Його дистанція ставала дедалі коротшою, а відпочинок дедалі довшим. Потрібно було щось робити, бо ночувати тут не дуже хотілося. Їжа була тією рушійною силою, яка змушувала його пересуватися, зігрівала душу у тутешніх суворих умовах. Вихід був один: раз гід не міг йти з безцінним вантажем, то він піде за ним. Я запропонував йому взяти його мішок. На радощах гід віддав свій мішок із вугіллям та їжею, та ще й  накидавши туди якогось барахла. Правду кажучи, спочатку було дуже важко йти: рюкзак тиснув на плечі, а прикріплений зверху Ілішин мішок, тягнув мене назад. Іліша був вражений, що я взагалі з ним іду. Він ніколи не бачив, щоб мзунгу ніс вагу в півтора раза більше, ніж носять місцеві носії. Мені про це зовсім не хотілося думати. Насилу підводячись, я раптом згадав, як на горі Кенія дивувався, що тамтешні носії, піднімаючись із вантажем, примудрялися ще співати. Сам від себе не чекаючи, я заспівав: «Опять скрипит потертое седло и ветер холодит былые раны. Куда вас, сударь, к черту занесло. Неужто вам покой не по карману?...»

Піднявшись нагору, я заспокоївся, бо побачив табір «Elena Hut». Дочекавшись гіда, ми почали долати одну за одною невисокі скельні гряди. Хоча до табору залишалося якихось 300 м, але ці перешкоди у вигляді небезпечних скельних ділянок украй утруднювали наш шлях. На їхнє подолання пішло цілих сорок хвилин. Безнапасно забравшись на висоту 4500 м, ми влаштувалися в притулку.

Залізли ми дуже вчасно, тому що за годину погода остаточно зіпсувалася. Ураганний вітер зірвався на притулок, сніг сипав через щілини намету, а град тим часом барабанив по даху. І все це супроводжувалося громом із блискавками. До того мене ще й стало нудити: почалася гірська хвороба. Я тричі вибирався назовні, щоб очистити шлунок, і щоразу опинявся у цьому сніговому хаосі. Це була кошмарна ніч: погода та здоров'я тільки погіршувалися і до ранку стало ясно – ми потрапили!

Штурм піка Маргеріта

 О сьомій ранку зайшов Іліша і запитав: «Ну що, йдемо? Щоправда, погода гірше не буває». Попри негоду, я таки вирішив закінчити сходження.

Завірюха з хурделицею замели дорогу, видимість була дуже погана, і без того небезпечні скелі були слизькими, що ще більше ускладнювало підйом. Іліша почав часто зупинятися. Мовчки вдивляючись у гори, він показував знаками, що треба спускатися. На цей раз я погодився з гідом, розуміючи, що ми не воюємо з горами. У гірських альпіністів є правило розвороту: скільки б не залишалося метрів до вершини потрібно вчасно розвернутися. Ми розпочали спуск.

У другій половині дня мокрий сніг припинився. Поліпшення погоди вселило в нас надію на завтрашній день, але з приходом ночі вона померла: сніг, дощ та вітер продовжували бешкетувати. Через погоду ми вибилися з графіка, тому сьогодні був останній шанс на сходження: як то кажуть зараз чи ніколи. Довіривши себе в руки долі й сподіваючись на Бога, я подався дертися з Ілішею по слизьких скелях, вкритих льодом.

Безнапасно діставшись льодовика, ми почали готуватися до основного сходження. Іліша став мені показувати, як одягати кішки, але в результаті він сам мені їх надів. Язик льодовика, що знаходився за два метри від нас, не давав мені спокою: мені не вірилось, що я здатний на нього видертися.  У результаті зібравшись з духом, широко розставивши ноги, використовуючи кригоруб, я поліз на нього. Видовище, скажу вам, не для людей зі слабкими нервами. Спостерігаючи за всією цією картиною, обличчя Іліша витяглося як у коня, що хапнув скловати, мабуть, він не очікував, що я настільки безпорадний на льоду. Облаяв мене, він почав пояснювати, як правильно ходити в кішках. Піднявшись першим, гід закріпив мотузку за льодоруб і лише потім жестом показав, щоб я теж підійматися. Від мого підйому Іліша був явно шокований. Оскільки кут підйому на цій ділянці був не такий великий, вбивши кригоруб та пропустивши через нього мотузку, він став "дресувати" мене.

Пройшовши коротку школу альпінізму і, задовольнивши Ілішу, ми продовжили шлях вгору по льодовику: гід попереду, я за ним на дистанції 10-15 метрів. Я не розумів, чому Іліша йшов повільно і весь час тицяв альпенштоком сніг перед собою. Пояснення не змусили на себе довго чекати. Покликавши мене, гід устромив альпеншток у сніг. На місці удару сніг зірвався і полетів униз у тріщину, яка до того була абсолютно невидимою. Глибина крижаної ями мене вразила, після чого я й сам почав активно промацувати сніг перед собою, попри те, що вже йшов слідами Ілішина. Тріщини траплялися досить часто, причому деякі з них досягали півтора метра завширшки!

На плато Стенлі йти полегшало, оскільки його вкривало рівне снігове поле. По дорозі через нього ми знайшли два червоні прапорці. Такі прапорці використовуються як розмітка шляху більш організованими командами туристів. Трохи спустившись і почавши обходити одну вершину, що затуляла Маргеріту, ми опинилися новим язиком льодовика. Він ряснів тріщинами, а сніг, що знову почався, ще більше ускладнював нам шлях. Іліша став втомлюватися, чим стурбував мене. Я й сам через глибокий сніг відчував неймовірну втому, мій організм був виснажений: вже другу добу, як у мене не було в роті жодної крихти. Пересувався я завдяки якимось невідомим силам усередині мене, але всьому є межа: я ладен був відступити. Однак у той момент, коли в мені зароджувалося рішення спускатися, на горизонті з'явилася засніжена Маргеріта, ніби кажучи: Женя, я зовсім поряд, лишилося трохи. Ти можеш! І мою втому як рукою зняло.

Опинившись нагорі сідловини, ми почали наближатися до скельної ділянки. Обійшовши велику тріщину, підійшли до нього. Насилу відшукавши мотузку, що перетворилася на лід, почали готуватися до останнього кидка. Без мотузки останні 30 метрів подолати було б неможливо, кут підйому становив 90 градусів і ділянка була покрита тонким шаром льоду. Знявши кішки та звільнивши мотузку від льоду, Іліша спробував залізти. Кілька разів гід зазнавав фіаско. Нарешті йому вдалося піднятися на три метри. Нога вкотре зірвалася та Іліша безпорадно повис на мотузці. Ковзаючи ногами об скелі й охкаючи, він ледве повернувся у вихідне становище. Іліша зробив спробу злізти вниз, пояснюючи це неможливістю підйому. Але я дав йому зрозуміти, що якщо він злізе, то я полізу один. Ця інформація його мотивувала, і він з горем навпіл поліз угору. Стоячи на п'ятачку 30x30 см я ухилявся від льоду, що летить зверху. Нарешті Іліша крикнув «окей», і я поліз за ним слідом. Кілька разів мені доводилося самому бовтатися як сосиска: мотузка різала руки та ковзала. Після п'яти хвилин мук, я таки піднявся, правда довго не міг прийти до тями від такого атракціону. На такій висоті важко йти, а лазити крижаними скелями й поготів. Як я заліз — не розумію.  Мені здавалося, що я вже в раю. Не знаю звідки взялися у мене сили, але я, немов термінатор, підвівся і продовжив підйом, а ось Іліша повністю видихнувся і плентався позаду. І оскільки ми були прив'язані один до одного, то я на нього постійно чекав.

Побачивши табличку, «Welcome to MARGHERITA PEAK 16763ft (5109 m) a.s.l. "The highest point in Uganda"», я не повірив власним очам, не вже я дістався. Третя за висотою вершина Африки виявилася для мене найскладнішою. Сніг нарешті припинився, я дістав із рюкзака прапор із фотоапаратом і зробив кілька довгоочікуваних знімків. Після чого я в Іліши запитав: Де Конго?. Іліша показав рукою за табличку і сказав: Там! Конго приховував щільний шар хмар. Я вирушив до табличці, сподіваючись, що таким чином мені вдасться перетнути невидимий кордон цієї країни.

П'ять годин пішло на підйом, тому треба було поспішати вниз, адже ми мали сьогодні потрапити до табору «Kita-Ndara» (3900 м). Інакше ми могли не вкластися вже в семиденну подорож, та й голодування настав час закінчувати.

З'їхавши мотузкою вниз, я вже самостійно одягнув кішки. Гід пояснив, що тепер я йду попереду, а він позаду. Зробивши три кроки, на вузькій стежці я зачепився кішкою об кішку, з гуркотом упав і стрімголов покотився вниз — прямісінько  до великої тріщини. На диво, перед небезпекою я не відчув страху, думки були ясними. Інстинктивно розчепіривши кінцівки в різні боки, я встиг зупинитися за метр від бездонної крижаної прірви. Лежачи на спині я подумав: «Ну, все, Рафаловський, покатався і вистачить». Підвівшись, я побачив, що Іліша намагається закріпити мотузку через альпеншток. Крикнувши, що все окей, я піднявся до нього. Іліша з витріщеними очима збуджено почав пояснювати мені, що це могли бути мої останні хвилини, та й його теж.

Швидко спустившись на сідловину, гід наказав мені йти попереду. І спочатку все складалося добре. Я йшов орієнтуючись на залишені нами раніше сліди. Однак через якийсь час сліди почали зникати, а потім і зовсім зникли під снігом. Тому мені довелося йти, як кажуть, навмання. Моя невпевнена хода і промацування снігу незабаром викликали в Іліша підозри. Він підійшов до мене, та коли  дізнався, що протягом десяти хвилин ми спускаємось без орієнтирів, його чорне обличчя побіліло. Вкотре я ввігнав мого бідного гіда в шоковий стан. Не пощастило йому з музугу, що вдієш. Так, сам розумію, я далеко не подаруночок. І це мінус! Однак зі мною, однозначно, не скучиш! Це плюс!:)

У зв'язку з нововідкритими обставинами, Іліша прийняв рішення очолити зв'язку, поки ми не виберемося із зони тріщин. Нижче сніг встиг підтанути, сліди стали помітними, і я знову став «штурманом».

Поступово погода покращувалась, що дозволило нам побачити ще раз пік Маргеріта. Дивлячись на нього, мене переповнювало почуття нестримної радості від перемоги  й того, що все позаду. Не в силах стримувати емоцій, я закричав на всю горлянку: «Свобода!!!». А луна відповідала мені: «Дааа…, Дааа…, Дааа…» Іліша, думаю в той момент, подумки перехрестився: такого божевільного музунгу йому ще не доводилося водити у гори; і слава Богу, що все найнебезпечніше вже позаду.

Щасливо спустившись до притулку, ми приймали вітання від іноземців, що прийшли до табору. Потягся довгий годинник спуску. Подолавши скелі та кам'яний завал, ми опинилися у високогірній мальовничій долині. Наш новий табір «Kitandara Lakes» розмістився на висоті 4000 м біля гарних гірських озер, береги яких покривав ліс із хрестовників. Тут я «прикінчив» останні запаси їжі, випивши чаю, вирубався.

День розпочали з підйому на гору. Погода була хороша, опадів не передбачалося. Далі, на високогірному плато почали траплятися болотисті ділянки. Я уявляв, що нас могло чекати внизу після двох шикарних днів дощів та снігопадів. Взагалі наш спуск був схожий на проходження великих сходів: плато-спуск-болото-плато-спуск-болото. У міру спуску наша річечка все розросталася.

Відпочивши біля великого гарного водоспаду, ми за якихось чверть години дісталися табору «Cuy Yeoman Hut» (3450 м). Тут довелося зробити привал на півтори години. Коли наша чорна команда обідала, я приймав сонячні ванни, пожовуючи траву. Гід і портери, що об'їлися, теж плюхнулися на траву і з блаженством почали переварювати їжу. Нагадування, що нам пора йти, щоб встигнути пройти за сьогодні дві денні норми, ні на кого не діяли. Тоді я сам вирушив у дорогу, після чого інші заворушилися.

Занурившись у тропічний ліс, я почав милуватися його різноманітністю та екзотичністю. Тут я виявив гірського хамелеона. Нижче тропічний ліс ставав усе густішим і незабаром приховав нас у напівтемряві величезних дерев, стовбури яких поросли папоротями, мохом та ліанами. Пройшовши ділянку бамбукового лісу, ми більше не натикалися на каміння та болото, а ґрунт став м'яким і вологим. Коли ми досягли табору «Nyabitaba», день уже наближався до кінця. На честь останнього прощального вечора я влаштував собі святкову вечерю, що складається з однієї баночки сардин і чаю без цукру. Два денні переходи, здійснені за один день, одразу поклали мене в ліжко.

Діставшись до села, я став свідком цікавої картини: африканочки, що не працюють на полях і в будинку, вигулювали свинок на мотузках, а щоб їм не було жарко, купали їх у болотці. В одній місцевій крамниці я обміняв свій светр на 30 бананів. Після операції торговці відкрито почали радіти, щиро вважаючи, що «розвели» дурненького мзунгу. Для них банани, що росте тут  всюди наче трава, нічого не стояли, а для мене старий светр втратив свою цінність, бо в гори я більше не збирався підійматися, і тягати на собі зайвий вантаж теж не хотів. А ось жерти навіть дуже хотілося! І 30 бананів пішли, як у суху землю.

Попрощавшись з усією нашою командою, я пішов по селі без гроша в кишені. Біля центру поселення місцеві байкери за скромну плату, авансом, погодилися мене довезти до Касесі.

Хлопці виявились справжнім камікадзе: вони влаштували між собою змагання. У перші хвилини польоту з гори на великій швидкості, я подумав, що ось, така вона непередбачувана доля:  на три гори успішно зійшов, а біда вона — ось де на мене чекала. Ця подорож на мотоциклах запам'яталася мені як один із найяскравіших спогадів про Африку, добре, що не останнє.

Увечері я подався до місцевого базарчика де зустрів дідуся-пігмея. Тоді мені й спала на думку ідея податися подивитися на справжніх пігмеїв.

Заночував я в лікаря Ламега, в якого залиш свої речі та гроші перед сходженням на Маргеріту.  А наступного дня вирушив до міста Форт-Портал, де від місцевих жителів дізнався, що пігмеї ряджені й все це маскарад. Так, вони житимуть у лісі, ходитимуть напівголими, водитимуть з тобою хороводи, сидітимуть біля вогнища. Якщо ти не знаєш правди, то так і думатимеш, що бачив справжніх «дітей лісу». Щоправда, ж у тому, що після роботи ці хлопці переодягнуться, подзвонять на мобільний своїм коханкам чи роз'їдуться шинками. Африка вже не та, єдине, що не так швидко змінюється – це природа. Але від її цноти теж залишилося дуже мало. І щоб побачити цю дрібницю, потрібно платити чималі гроші.

Пам'ятаючи про красу монопольного туризму в Уганді в особі її компанії «UWA», я змушений був відмовитися від будь-якої спроби потрапити на водоспад Кабарега — найбільший водоспад на Нілі, де висота падіння води становить 40 метрів. Але відмовитися від того, що хвилювало уми стародавніх, а саме, видовище джерела Нілу, я не міг! Наступного ранку я вирушив у місто Джинджу, колись це було село, воно розташоване біля джерела Вікторія-Ніл. Проїхавши на машині нижче за кілометри на 10, я опинився біля цілого комплексу нільських порогів. Каскади просто вражали. Тут ходили рідкісні чаплі. У мене виникло дике бажання викупатися, адже це витоки Нілу і коли маю ще таку можливість. Заходячи у воду, я найбільше боявся шистосомозу — тропічне паразитарне захворювання, що викликається кров'яними сисунами, які проникають через сечівник в організм. І все ж я ризикнув і тепер ні краплі не шкодую. Річка — колиска єгипетської цивілізації, прийняла мене і випустила назад цілим і неушкодженим. На мою думку, чудове завершення моєї подорожі.

 Ось і настав час повертатися додому. Попрощавшись із Ламегом та членами його сім'ї, я поїхав до аеропорту, розташованого в місті Ентеббе на березі озера Вікторія. За час подорожі я не просто звик до Африки, я зріднився з нею, і ловили себе на думці, що зовсім не хочеться прощатися зі світом, який тільки починали пізнавати. Що сказати, я закохався в Африку! Адже Африка – це одна суцільна пригода! Тут унікальним чином переплітаються світи: сучасний з первісним, людський із тваринним та природним. Життя тут вирує, але дуже повільно, «полє, полє» як тут кажуть, та без зайвих турбот! Адже все буде «Акуна Матата»!

 Залишаючи Африку, я вже точно знав, що повернусь сюди. А якщо я щось вирішив, то так і буде!

P.S. Не варто думати, що вам такі подорожі не під силу, головне дуже захотіти, як я. Адже до Африки, я за кордоном жодного разу не був, вище за Говерлу — не підійматися (2061 м) і далі Криму не їздив. До речі, а чому б не проїхатися Африкою велосипедами? Що слабко? А я спробую! До зустрічі!