На велосипеде по Африке

Понеділок, 30 січня 2006. Старт.

І так, я планував на велосипеді перетнути всю Африку: проїхати від Каїра до Кейптауна. Це десь 11 тис. км та 140-160 днів колії. Але в Африці ти ніколи не знаєш якою буде наступна мить. Цим, гадаю, вона і прекрасна, особливо для тих, хто любить пригоди як я. Адже саме невідомість та непередбачуваність робить життя цікавим. І цього разу не обійшлося без коректив: у Південному Судані йшла війна, і мені не відкрили візу. У зв'язку з цим довелося скорочувати експедицію:  з Каїра летіти до Кенії та стартувати з її столиці Найробі. У такий спосіб моя подорож скоротилась маже у два рази і до краю Африки залишалось всього  якихось 5 260 км! Так і почалися моя 77-денна велопригода по Африці! 

«Африка — непередбачувана!  Ніколи не знаєш якою буде наступна мить!»

Четвер, 2 лютого 2006 р. Танзанія.

Я прибув до Танзанії (Tanzania),у район Великої рифової долини (або Великої Африканського Розлому, англ. Great Rift Valley); дістався селища Му-ва-Мбу, що відкриває шлях у такі заповідники як озеро Маньяра (Lake Manyara), кратер Нгоронгоро (Ngorongoro Crate) і плато Серенгеті (Serengeti). Тут зелено й гарно — є вода. А там де є вода — там є живність, можна щось виростити, вполювати … одним словом, з голоду не помреш! Тоді як всього за кілька кілометрів, на задвірках цих оаз, панує зовсім інший світ – світ злиднів і голоду. Мало води, мало їди — люди та тварини живуть надголодь і змушені боротися за своє існування. Але, попри бідність, це одне з небагатьох місць в Африці, де діти незаможних просять не гроші, а ручки та олівці: вони хочуть навчатися. І я це знав, бо рік тому був тут.

Пам'ятаючи про прохання дітей, я віз із собою такі важливі та потрібні подарунки для них. А ще хотів розшукати хлопчика, якого минулого разу зустрів у цих місцях, сфотографував та разом з іншими фото відправив на конкурс до журналу “National Geographic” Україна. У результаті мої фотороботи перемогли, а фото з хлопчиськом потрапило на обкладинку журналу. Це була наша спільна перемога з малюком і мені дуже хотілося розділити її з ним. Я не можу допомогти всім дітям Африки, але постаратися зробити життя хоч однієї дитини трохи комфортнішою, думаю, я в змозі!

І ось у пошуках малюка, колесую на велосипеді Африкою, разом із провідником масаєм Айсаком.  Проїхавши 10 кілометрів, ми в'їхали в першу бому — поселення масаїв. І зараз же нам на зустріч звідусіль почала вибігати радісна дітвора: вони вже знали, що ми веземо їм подарунки. За коротку мить утворився дитячий хаос біля „роздачі слонів”. Його регулювала різкою масайка. Кілька десятків маленьких рученят тягнуться до чарівної палички зі стрижнем — вона ж несе знання. Роздаючи подарунки: олівці, ручки, зошити, а на десерт цукерки та кульки — я, вдивляючись у натовп дітлахів, намагаюсь побачити малюка з журналу. Але це досить складно, тому що минув час і малюк підріс. До того ж,  на фото хлопчик був сфотографований зі спини. Не знайшовши, я поцікавився у свого провідника:

— Айсаку, а де хлопчик, якого я шукаю?

Айсак, вивчивши натовп дітей по потилицях, витягує одну дитину і твердо каже:

— Це він! Точно він!

— Айсак, це ж дівчинка?! - не без подиву кажу я у відповідь.

— А яка різниця? Хлопчик, дівчинка…  Зараз усім туго! – відповідає він.

— Може він в іншому Бомі? – питаю я.

— Може, – спокійно відповідає Айсак.

Мої брови поповзли вгору.

 — А чого ж ми їхали сюди?!

Айсак тримаючи на руках худу, замурзану, у схудлих одягах дитину, з гіркотою в очах відповідає:

- А тому, що тут дітей більше, а отже, й потреб!

«Африка — земля контрастів! Тут життя і смерть, оаза і пустеля — бік о бік вік живуть» 

Вівторок, 14 лютого 2006 р. Танзанія.

День Святого Валентина, година ночі. Ми з рейнджером Бернардом ліземо на черговий вулкан Меру. До цього всі наші спроби потрапити на Кіліманджаро виявилися марними. Дирекція категорично заборонила підійматися із велосипедами. Ось і тут, крадькома, я два дні ніс байк у чохлі на голові. Але уникнути покарання за правопорушення мені не вдалося. Так, вийшовши з велосипедом з чергового притулку, я був застуканий і мене відразу рада рейнджерів і гідів нагородила «чорною міткою» у вигляді штрафу. «За підйом з велосипедом з вас 200 $!» – виніс вирок один із рейнджерів. Я був приголомшений таким вердиктом. «Братці, не псуйте свято!» — гнівно з благанням вдивляючись в обличчя здирачів прокричав я подумки.  Сказати, що я був засмучений, це нічого не сказати. У подорожах кожна копійка на рахунку та розлучатися з 200$ я ніяк не планував, тим більше за що? За те, що я ніс на собі байк? Круто! А ще вчора ми всі разом так мило сиділи, їли немитими руками із загальної тарілки (місцеві часто їдять руками, без ложок), і я, з почуття солідарності, теж приєднався до цього неподобства, хоча мені було зле. Ну незвиклий я до таких обмінів мікроорганізмами. Внаслідок такого спільного харчування, сьогодні мене нудило та «ковбасило» не по-дитячому, а вони ще гроші виманюють. Ух! Я був злий! Виходить, що я даремно корчився! Звичайно, швидше за все, це ефект гірської хвороби, але суть не в ній. Довелося плюнути та залишити велосипед.

А замість велосипеда так звані «братки» до нас приставили, про всяк випадок, ще одного чорного поліцая: раптом у мене в рюкзаку парашут чи дельтаплан? Так і полізли під поривами вітру нагору кам'янистою стежкою всією дружною компанією: я, провідник і поліцай. І здавалося, цій дорозі не було кінця та краю. Я ледве переставляв ноги, мені було дуже зле. Мій організм збунтувався, мене нудило, болів живіт, а ноги були наче ватяні. Я не думав, не підозрював, що буде так складно здолати цю вершину, адже, чорт забирай, Кіліманджаро та Кенію – пройшов! З гір Рувензорі живим спустився! А тут на тобі, якась Меру, висотою всього 4 562 метри, готова зломити мене. Мої сили були на межі й, якби не вогонь кохання всередині мене, напевно, я здався б.

Але образ коханої дівчини, чиє серце я хотів підкорити, надихав мене. І я повільно, крок за кроком, наближався до своєї мети. Мені будь-що треба було залізти на цю чортову вершину в день Святого Валентина: я хотів освідчитися в коханні найпрекраснішій у світі дівчині – моїй Насті, яка чекала мене вдома, за тисячі кілометрів звідси. Такий був мій план. І я його виконав! На світанку, коли перші сонячні промені стали прорізати пелену з хмар, знесилений до кінця, я досягаю вершини. На цю вершину  мене підняло саме кохання. Я надуваю кульку у вигляді серця з написом: «Настя, я тебе кохаю!» і відпускаю у небо. Навколишні розчулено спостерігають за польотом цього крихітного серця у величезному світі. Що на нього чекає попереду? Невідомо! Але поки ми любимо – ми віримо! А віра дає нам сили боротися!

«Африка — підступна! Сьогодні брат, а завтра поліціант. Африка не місце для довіри!»

Неділя, 26 лютого 2006 р. Архіпелаг Занзібар.

Дощить. У таку погоду  не пороз'їжджаєш на велосипедах островом. Ну що ж, вивчатимемо його серце — старе місто Стоун Таун (Stone Town). Колись це був один із головних центрів работоргівлі у Східній Африці. Нині острів спецій – своєрідна туристична Мекка. Тут багато старовинних мечетей і храмів, що сусідують  поряд друг з другом; вузьких арабських вуличок, будинків зі знаменитими різьбленими дверима та стародавній форт і порт. Острів славиться і своїми пляжами, на яких я мав ще побувати. А поки розташувавшись у кінці набережної, купаючись у теплих водах Індійського океану, одним оком наглядаючи за своїми речами,  іншим спостерігав як арабські човни «доу», великі та маленькі, гасають океаном. Краса. Тут же ловлю невеликих лангустів, яких одразу ж і відпускаю.

Нехай ростуть, адже морепродукти за нашими мірками тут стоять копійки: два смажені кальмари — два долари, а про рибу я взагалі мовчу. Дорогі лише спеції, якими так славиться острів, але винні тому туристи. Наприклад, у тій самій континентальній Танзанії, спеції вдвічі-втричі дешевше. Народ тут переважно доброзичливий, чого не можна сказати про материк. Увечері, обов'язково всі йдуть до мечеті, а вже потім їдять. Ну а на ніч,  традиційно треба пропустити стаканчик-другий прохолодною «миви» — соку з цукрової тростини та лимона змішаного з льодом. Так і живуть на цьому острові – завдяки рибалкам, спеціям та туристам. Здебільшого люди (островітяни) про майбутнє не замислюються: «А навіщо сушити голову? На все воля Аллаха!», – так кажуть вони.

 « Акуна Матата» — жодних турбот! Така філософія Африки»

Понеділок, 6 березня 2006 р. Танзанія.

Усі тривоги позаду, у Дар-ес-Саламі (Dar es Salaam)  Посольства Замбії та Зімбабве нам видали візи. Тут же ми випадково потрапили на якусь конференцію лікарів де я поцікавився у наших, що працювали тут, у Танзанії:

— Яка ситуація зараз у Зімбабве? — спитав я у невисокого, досить повного, круглолицього середніх літ чоловіка.

— О, дуже важка! — відповів він, дістаючи з кишені хустку, щоб витерти піт з чола. — Президент Роберт Мугабе зігнав білих фермерів із землі.

— Цікаво… — задумливо простяг я, ніби про себе. — І що зараз роблять із білими?

— А нічого, їх просто вбивають! — буркнув товстун, його обличчя палало, видно було, що спека його просто доконала.

Отакої, дуже оптимістична інформація. Виходить – Welcome to Zimbabwe! Втішало те, що я не фермер, але ж білий! Хто буде розбиратися чи фермер я, чи ні?! Тут у Африці свої не писані закони! Добре що в процесі спілкування з одноплемінниками, знайшлася і більш оптимістична думка:

 — Нісенітниця! — заперечив бородатик міцної статури, що стояв поруч. Він щойно перестав розмовляти телефоном і приєднався до нас.

 — Ми тільки-но звідти! — пояснив  він, —  Так, у країні криза, але відсоток убивств білих у порівнянні з тією ж квітучою Південною Африкою в кілька разів нижчий!

 — А що чути про Намібію? – поцікавився я в нього.

— Давно там не був. Але впевнений, якщо ви туди дістанетеся, вам сподобається. Ну а Кейптаун є Кейптаун, що сказати – казка!

        «У Африці маєш бути завжди напоготові! Пригоди тут чекають тебе на кожному  кроці»

Понеділок, 13 березня 2006 р. Замбія.

Тут, у Лівінгстоні (Livingstone), містечку, що  розташоване неподалік від знаменитого водоспаду Вікторія, у мене з'явилися велосаратники – місцевий хлопець Гівін та Шон із Сінгапуру. Таким міжнародним складом ми вирушили покупатись та порибалити до річки Замбезі. А ще я сподівався зустріти  там найбільшу наземну тварину у світі.  Дуже хотілося зробити фотосесію з дикими слонами:))

Замбезі (Zambezi) — четверта річка в Африці за довжиною. Вона бере витік у плато Луанда (Lunda) біля чорних боліт – найзагадковішому і найстрашнішому місці на планеті. Згідно з міфами, на чорних болотах мешкають племена чаклунів, які використовують працю зомбі — померлих людей. Так це чи ні, невідомо, але туристи рідко відвідують ці місця.  Я туди теж не збирався, зомбі мене мало цікавили, а от слони навіть дуже. І, виявилося, що зустріти слонів не так уже й легко, зомбі, мабуть, простіше. Так, кілька днів до ряду ми марно колесили вздовж Замбезі у пошуках вухастих велетнів, хоча всюди натикалися на їх екскременти, що означало, що гіганти десь поруч, але вони постійно вислизали від нас: ми приїжджали то занадто рано, то занадто пізно.

Складалося враження, що слони літають. Звичайно, проблема була б вирішена, відвідавши ми один із приватних заповідників. Але з байками нас туди не пускали. Натомість пустили на крокодилячу ферму. Директор дозволив нам безплатно її оглянути. Разом із байками! Ось і стоїмо ми втрьох у вольєрі на відстань усього в півтора метри від величезних нільських крокодилів. Тож якщо є бажання, можна пообійматися із динозаврами. Але, чесно, дивлячись на їхні лапи, якось і не дуже хотілося: у багатьох родичів вони були понівечені чи відкушені. Тут же, у тераріумі, де розводять маленьких крокодилів, містять і отруйних змій. Вважається, що змії в Африці на кожному кроці, і я в цьому особисто переконався, коли в столиці Замбії – Лусаку (Lusaka), мало не настав на змію. Можливо, це лише мені так «пощастило», бо  також вважається, що і слони тут бігають, як у нас голуби літають. Однак й сьогоднішні пошуки не увінчались успіхом. Але вони є, і я їх знайду!!  Ввечері дружина Шона, Кет, повідомила, що в буші, кілометрах за двадцять від міста, загинув слон; його виявили за скупченням у небі грифів, та біля туші зібралися мешканці кількох сіл, і тепер його всі разом їдять. Я собі лікті кусав: таке видовище пропустив і барбекю, до речі, теж.

«Африка — таємнича та містична! Тут тобі і зомбі, і невловимі літаючи слони, і безліч усього загадкового та незрозумілого»

П'ятниця, 17 березня 2006 р. Замбія.

Після прийняття ванн у невеликих, але швидких потоках річки Замбезі, та освіжаючого душу  з бризок водоспаду Вікторія, я попрощався з моїми новими друзями  та вирушив до села Мукуні (Mukuni), що  розташоване у буші. Це дуже велике село, у ньому проживає 7 тис. мешканців. Керує ними Рада старійшин, а основне заняття тут – сільське господарство. Землі в окрузі чудові, і все б нічого, якби не набігай слонів.

Яких я, за весь час подорожі Замбією, так і жодного разу ще не зустрів. Щоправда, бачив не живого, а мертвого слона. Ну, хоч якогось. Його вбили рейнджери, а місцеві жителі із задоволенням з'їли – така своєрідна помста за набіги на село. Але місце гіганта займуть інші. Відкритого протистояння людей та тварин немає – тут іде «холодна війна». Прогулюючись серед дворів, обгороджених від тварин солом'яним парканом, я спостерігав за спокійним життям людей: діти грали, а жінки або готували їжу, або перебирали квасолю, маїс, арахіс. А чоловіки, як і слони, кудись зникли. Мені стало цікаво, і у місцевої жінки я запитав: «А куди поділися чоловіки? Війни начебто немає?!». «Хто працює, хто пиячить», - почув у відповідь. "Так, знайома ситуація", - подумки зазначив я.

Місцеві люб'язно провели мені екскурсію городами, де розкрили таємниці різних лікарських рослин та спосіб їх застосування. На городах я помітив безліч слідів «містичних» слонів та буйволів. Люди до непроханих візитів уже звикли. «День належить нам, а ніч їм! Так і живемо» – кажуть вони.

Мені час їхати. "Твалумба!" — кажу я жителям Мукуні, що мовою предків місцевих жителів означає подяку за все побачене. Кожен, хто побував у цьому селі, запам'ятає щось своє особливе. Мені ж врізалися в пам'ять дитячі очі — вони горіли як найяскравіші зорі.

«Африка освіжає, спалює, лоскоче нерви, красу очам дарує …. — вона абсолютно різна! Але ніколи  не буває прісною. Тут кожен обов’язково упіймає свою емоцію»

Вівторок, 21 березня 2006 р. Зімбабве.

На Зімбабвійській землі я став мільйонером: поміняв 10 американських доларів і отримав два мільйони зімбабвійських доларів. Місцеві часом змушені гроші в коробках носити, а що робити – криза, інфляція. Я приїхав до містечка Вікторії – Фолз (Victoria Falls), що розташоване на північно-західній частині країни. Це невелике, затишне, чисте місто-зоопарк, що виживає за рахунок туризму. Тварини тут усюди. Тож  може, нарешті мені пощастить, і я таки зустріну слонів? Але на жаль, сколесивши всі дороги на околицях міста — слонів, хай їм грець, так і не зустрів! Антилоп, мавпи, крокодили, бородавникі… - будь-хто, а слонів — ніц! Хоча дорожні знаки «Обережно слони» — зустрічалися повсюдно. Просто якесь вже знущання. Я вже почав думати, що мені щось пороблено!)

Ну, хоча б інші тваринки мене порадували. Особливо запам'яталися зустрічі з африканськими кабанчиками-бородавочниками. Скажу вам, на диво нахабні особистості. П'ять разів подумають, перш ніж поступитися вам дорогою. Нахабство їх не знає меж. Натхненний їх прикладом, теж набрався нахабства і вирішив поринути у приватний заповідник. А що робити?! Маю ж я побачити та сфотографувати цих тварюк! Переді мною величезні залізні ворота. У дві сторони розходиться висока сітка. Зверху над нею в кілька рядів натягнутий дріт, по якому гуде струм. Але мене не зупинити. Я сповнений рішучості. Ігноруючи попереджувальні таблички, і переконуючи себе в тому, що нічого страшного тут немає, це просто слоновий заповідник – відкриваю навісний замок і з велосипедом потрапляю у світ «Африканського періоду».

Ви від мене не сховаєтесь! Я вас знайду! Адреналін усередині мене зашкалює! І ось я вже їду територією заповідника, та помічаю, що по обидва боки дороги обгризені та обламані дерева – це гарний знак, це візитна картка слонів. А за п'ятсот метрів мене накриває неймовірне почуття радості: помічаю першого слона, що пасеться в тіні дерев. Ось вона – довгоочікувана зустріч! Під'їхавши ближче, наскільки дозволила ґрунтова дорога, лишаю велосипед. І оскільки зуму на фотоапараті у мене немає, я підкрадаюся до об'єкта знімання якомога ближче.

 Намагаюся зайти з тилу, сподіваючись, що якщо слон нападе, то поки розгорнеться я встигну втекти. Нас поділяло метрів зо двадцять. Тварина поводиться спокійно. Те, що я відчував, напевно, порівняно з почуттями наших предків, що з каменем у руці зустрічались в степу з Мамонтами. Помилувавшись гігантом, вирішив їхати назад. Але дзуськи! Я вполював слона, а мене  рейнджери. І, судячи з виразів їх обличчя та збудженого стану, я зрозумів, що вони шоковані та не розуміють, як я тут опинився. Як міг, я пояснив їм, що не впав з неба, а лише приїхав здалеку фотографувати elephants.

Коли рейнджери прийшли до тями, вони зателефонували босу. Невдовзі я дізнався, що маю повернутися до міста й отримати спеціальний перміт — дозвіл боса на знімання. Босом виявилася жінка — місис Тріш. Не знаючи англійської, мовою пантоміми я намагався порозумітися з місис Тріш, і, судячи з усього, виглядав дуже комічно, оскільки жінка-бос вважала мене дуже кумедним. Плутаючи моє прізвище з ім'ям, вона називала мене Рафаель. У результаті я зумів її причарувати, і вона дала добро — мене взяли на «прогулянку зі слонами» як журналіста.

І поки рейнджери готували слонів та проводили інструктаж туристам – я втік за річку, де паслися дикі слони. Щоправда, насолоджуватись їх суспільством, мені довелося недовго: за мною послали цілий каральний загін, який повертаючи мене, змусив вивчити – «Євгіні елефант – біг проблем!» «Євгіні, ренжер, елефант – ноу проблем»! Мене трохи пожурили та відразу помилували. У результаті я з рейнджером Полом очолив караван слонів. Ми йшли пішки. Пол ніс заряджену рушницю, а я фотоапарат. На кожному слоні сидів рейнджер і два туристи. У парку лише двадцять дев'ять слонів, з них тринадцять залучених до сафарі, решта дикі. На маршруті нам зустрічалися: буйволи, жирафи, імпали, бушбоки та бородавники.

Крім слонів, місис Тріш, дай Боже їй здоров'я, домовилася, щоб мене взяли на борт вертольота, і я очима ангелів побачив наскільки гарна африканська земля. Через тридцять хвилин з неймовірним захопленням я спостерігав з висоти пташиного польоту за видовищними африканськими пейзажами. Неможливо передати словами весь цей обсяг емоцій, що накрив мене на той момент. Я летів та надихаючись  Африкою думав: якби я не порушив правила — я б не познайомився з місис Тріш, і, відповідно, не побачив всієї цієї пишності. Звичайно, все могло б закінчитися і по-іншому – не так райдужно, але сьогодні мені пощастило! І за можливість, що відкрилася, я був вдячний Всесвіту, Богам, жінці-босу, і безумовно — слонам, адже завдяки їм я зараз парю в прямому і переносному сенсі над Африкою.

Найбільше, звичайно, мене вразив Мосі-Оа-Тунья – «Дим, що гримить» – так називають місцеві водоспад Вікторія. Знайому нам назву дав йому знаменитий шотландський мандрівник Давид Лівінгстон у 1855 р., вражений цим дивом природи. Я теж настільки був приголомшений, що мало не впустив фотоапарат. Добре богам — вони безсмертні та можуть споглядати цю красу вічно. Але ми, смертні, красу цінуємо більше, тому що у нас немає вічності й кожна прожита мить — неоціненний дар.

«Африка вміє дивувати. Сміливцям вона дарує незабутні враження, відкриває своє серце!»

Середа, 5 квітня 2006 р. Намібія.

Смуга чорна – смуга біла, – життя подібне до візерунка зебри, і моє не виняток. Переживши розбійний напад у Замбезі та мало не втративши разом з велосипедом й життя, я з великими труднощами потрапив у Намібію, й знову спіймав удачу за хвіст.

Ліз Кірбі, директор туристичної фірми «Wild Dog Safaris», відмовляє мене їхати в пустелю на велосипеді по Наміб, оскільки, на її думку, ця моя витівка — дуже ризикована і може коштувати мені життя. Натомість вона пропонує мене безплатно вирушить на справжнє сафарі, про яке я навіть і не мріяв. Звичайно, я приймаю таку щедру пропозицію. І незабаром перед моїм поглядом відкриваються рівнини Калахарі (Kalahari Desert), Помаранчева річка (Orange Rive),  Фіш-Рівер Каньйон (Fish River Canyon)  й Ферма з ручними гепардами.

З великими кішками я потоваришував одразу. Вони прийняли мене. І що цікаво, гепарди, як і всі кішки, за своєю природою дуже допитливі, і процес знімання привернув не аби яку увагу з їхнього боку. Так, один із гепардів підійшов до мене, понюхав камеру, а потім почав лизати мені руки, при цьому він муркотів від задоволення. У цей момент, мені, зізнатися і самому, хотілося замуркотіти. Жаль, що такі моменти в житті бувають дуже рідко.

Після ферми, бездоганною дорогою, ми прямуємо до Людериц (Lüderitz): німецьке містечко на узбережжі Атлантичного океану. Дорогою заїхали в мертве місто Колманскоп (Kolmanskop). 1909 року тут знайшли алмази. У пустелі виникло містечко з театром, різними закладами та казино. Невдовзі з'ясувалося, що тут алмазні розсипи. Коли алмази вичерпалися — місто вимерло. Природа, виправляючи людські помилки, поступово поглинає міські споруди  дюнами. Що стосується Людериця, то він як перлина між Атлантикою та пустелею. Акуратне чисте містечко з різнобарвними будиночками, щоправда, людей тут мешкає мало, як і у всій Намібії. Життя кипить лише в центрі та можна пів години прочекати, поки по вулиці пройде чергова фотожертва.

«Африка може вбити, а може й одарити! Це справжній скарб для шукачів пригод — любителів полоскотати нерви»

П'ятниця, 7 квітня 2006 р. Намібія.

Зустрічаю світанок на дюні № 45. Висота цієї громади 110 метрів, і це не межа. У пустелі зустрічаються дюни заввишки 350 метрів, недарма Наміб (Namib) найдавніша пустеля землі. Добре, що я сюди не вирушив велосипедом, а хотів. Тепер я розумів чому мене відмовляли: на сотні кілометрів в окрузі немає води, лише пісок та сонце. У Сосусвлі  (Sossusvlei) я залишився наодинці з пустелею. Наш гід Раймонд повів інших у Десвлей. І ось я блукаю пустелею серед нескінченних дюн, висохлих дерев, квітів, сподіваючись на вдалий фотовидобуток

Вже минуло багато часу з моменту мого старту, я осушив весь мій запас води та мене мучить спрага. Попереду з'являється міраж – озеро серед пісків. «Треба ж, як швидко приходять галюцинації» - промайнула думка. Чим ближче я наближався до озера, тим далі воно віддалялося від мене. І все-таки я вирішив іти до кінця! Та був винагороджений: ноги ступили в теплу, брудну воду – міраж перетворився на реальність.

Це було озеро, яке поступово висихало, про що свідчили мертві в окрузі дерева і земля, що розтріскалася. Живе зелене дерево, що стоїть у воді, навіть не підозрювало, що небезпека вже близько. Навколо неземні краєвиди. Я знеможений, але задоволений: кадри вийшли чудові! Настав час повертатися, мене вже шукали. Кидаючи останній погляд, я розумів – тут краса, що вбиває!

«Африка, наче діамант, що має безліч граней  й кожна ця  грань виблискує своїм неповторним сяйвом! Краса тут у всьому — як в живому так і нежиттєвому!»

   Вівторок, 11 квітня 2006 р. ПАР.

Сьогодні маю за планом відвідати парк Тейбл-Маунтін (Table Mountain). За спиною вже Кейптаун (Cape Town), Столова гора (Table Mountain), Кампс Бей (Camps Bay). У бухті Хот Бей (Hout Bay) не втримався і викупався у холодних водах Атлантики. Вода була настільки холодною, що аж зводило ноги. Після моржування вирішив, що непогано було б викупитися в теплішому Індійському океані. Швиденько міняю курс, і до обіду вже плещусь у водах Індійського океану. Водичка, однак, бадьоренька — градусів +15, так що не сильно і поплаваєш. Та й часу особливо не було плескатися, треба було поспішати, адже до мису Доброї Надії (The Cape of Good Hope) ще 35 км, а у велосипеда пробито колесо. Добре, що заправки по дорозі зустрічаються і заклеїти, і підкачати колесо – не проблема. Проїжджаючи Сімонс Таун (Simon's Town), звичайно, заїхав подивитися на колонію африканських пінгвінів. Ну, гріх не заїхати! Пінгвіни, вони ж такі милі та кумедні, — дивовижні птахи. Крім них, ці місця уподобали котики, акули та кити. Гірські схили — за антилопами та бабуїнами, а небо — за чайками. Одним словом – гармонія!:)

Сфотографувавши всю цю милоту мчу до своєї мети. І лише до п'ятої години вечора добираюся до воріт парку. І на тобі будь ласка, що я чую: «Ми за годину закриваємося, приїжджайте завтра». Не встиг. Мене взяла досада: треба ж проїхавши пів-Африки, я лягав і вставав з думками дістатися двох океанів! І що, виходить, що все дарма! Однак, не встиг як слід засмутиться, як удача знову мені посміхнулася: після недовгих умовлянь,  мені таки дозволили!:)

Тискаю останні десять кілометрів по плоскогір'ю в об'їзд гори Васко да Гама. І тут бац – паркування. Далі пішки чи фунікулері. Мис один, але має два хвостики: Доброї Надії та крайній Кейп Поінт. І от я у цілі. Холодний вітер наганяє пелену з хмар, все в серпанку я стою біля маяка, а внизу хвилі двох океанів розбиваються об скелі. Та вони стоять, попри ці шалені удари стихії. На те він і мис Доброї Надії. Тут немає особливої краси – тут є надія. Надія на краще, що чекає на нас попереду. Поки вона житиме – ми боротимемося!

PS: Бути в Африці та не відчути пригод, це рівносильно, що там не бути. Зустріти звіра, підкорити вершину, порушити заборони… Що я там шукаю? Я шукаю свободи! Тепер навіть африканським дітлахам показують левів, слонів, жирафів у клітинах, бо ті їх у  природі ніколи не і бачили! А рештки диких племен сприймають як вимерлих неандертальців. Сумно, але час дикої Африки добігає кінця. І якщо ви готові до справжніх пригод, то варто поквапитися, інакше вам залишаться лише книжкові романи!